Василь Слапчук - Книга забуття

«Коли я прийшов із війни — ідеться про Другу світову, — мій дядечко Ден, поплескавши мене по спині, оголосив: „Тепер ти став мужчиною“. І я вбив його. Тобто я його, звичайно, не вбив, але був дуже близьким до цього».

Кожен, хто думає, що війна перетворює юнака на мужчину, заслуговує вирока дядечка Дена.

Я злий і категоричний. Мене зраджує гумор. Мене зраджує Вітчизна. Навіть не знаю, що гірше.

Моя депресія затягнулася.

Утім, що таке моя особиста депресія на тлі загальної депресії всієї країни?!

В Інтернеті мені трапився виступ ректора Московського гуманітарного університету І. М. Ільїнського на парламентських слуханнях у Державній Думі РФ на тему «Стан російсько-українських відносин і виконання зобов’язань стосовно Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною» 1 квітня 2008 року. Основна теза цього виступу — її навіть винесено в назву — «Лінія фронту у війні Америки з Росією проходить через Україну». (Попри смішну дату, це не жарт).

Так я й почуваюся.

Чи не тому так кортить кинути, ні, не кинути, а акуратненько закотити по килимовій доріжці, наче яєчко, до котрогось із численних кабінетів поводирів народу зелену гранату, аби з неї визріло, вилупилося все те, що ті козли так наполегливо висиджують у своїх м’яких кріслах.

Хай простить мені Бог цю думку.

Неважко збагнути позицію та інтереси Америки з Росією (їм про Україну взагалі не йдеться, Україна для них — лише місце, порожнє місце, через яке проходить фронт), але хто мені покаже Діогена, який знайде в Україні того, хто обстоює інтереси українців? Покажіть мені того українського Давида, який готовий стати на прю із Голіафом?

Ну ось, хоч скільки говори про пацифізм, однаково все зводиться до війни.

В Інтернеті надибав на сорокахвилинну лекцію безіменного автора на тему культури війни й культури миру.

Ось кілька витягів: «Культура війни в державі характерна нетерпимістю до інакомислення й придушенням будь-якого спротиву чи відмінності. Людина з культурою війни вирізняється тим, що вона мало кому довіряє, у стосунках із іншими має звичку домінувати, не вислуховувати їх, голосно говорити тільки про себе і в своїх інтересах. <���…> Культура миру в державі, навпаки, підкреслюється і ставиться в центр уваги в будь-якій сфері діяльності: політиці, виробництві, ЗМІ, соціальній сфері, освіті, управлінні. У такій країні в народі й серед керівників існує непорушне кредо: бути толерантним до культурних чи релігійних відмінностей між людьми, бути вище від насилля, не розпалювати жодних конфліктів. Люди-миротворці — це щиро шановані в усьому світі люди». Або ж: «Будь-яка війна (в класі, в школі, в сім’ї, в країні, в світі) відбувається через культурні причини. Всі війни напинаються в людських умах, у культурі людини»; «Культура війни — це культура, в якій війна чи загроза війною вважається прийнятним інструментом для розв’язання суперечностей. Люди такої культури — не обов’язково політики чи військові. Вони можуть бути менеджерами, учителями, інженерами, вченими. Вони такими стали внаслідок виховання й соціально-культурного впливу».

Неважко здогадатися, що лекція розрахована на школярів або ж на аудиторію середньостатистичних громадян, освітній рівень яких не відрізняється від школярського. Проблема тлумачиться надто спрощено.

Візьмімо інтелігента чи групу інтелігентів, таких собі плюшевих зайчиків, для яких культура миру — внутрішня сутність; а на противагу їм — групу людей агресивних, нахабних, хуліганистих, із наявними ознаками культури війни: вовки — та й годі. Країну, в якій вони мешкають, утягують у війну, Вітчизна-Мати кличе і тих, і тих виконувати священний обов’язок. Зайчики покірно беруть у руки зброю і, хто гірше, хто краще, але йдуть стріляти ворогів. А вовки починають «косити», купувати «білі квитки», відсиджуватися в тилу, у штабах, а якщо й потрапляють у зону бойових дій, то поводяться там не надто по-геройськи.

Отож, теорія про людей культури миру й культури війни принесе користь хіба що у вигляді брошури, бо годиться вона дише для солдатського клозету. Теорій багато, а на нестачу туалетного паперу в польових умовах навіть американські солдати скаржаться.

Скидається на те, що проблема людини в тому, що культура миру вміщає в собі культуру війни, це ті самі шкарпетки — лише навиворіт.

Нещодавно мій друг Олександр Клименко відкрив для мене Роберта Ваятта. Ваятт — дивовижний композитор, співак і мультиінструменталіст. Він був одним із засновників команди Soft Machine, згодом створив Matching Mole. 1973 року Ваятт під дією наркотиків «вийшов» із вікна своєї квартири й зламав хребет. Відтоді він рідко з’являється на людях із виступами (пересувається на візку), а свої сольні альбоми записує на домашній студії. Останній у часі альбом Роберта Вайтта датований 2007 роком. Він називається «Сотісорега». Окремі пісні цього альбому звучать іспанською, в інтерв’ю Вайтт пояснив причину: «Окрім того, що мені подобається співати іспанською, була ще одна серйозна причина. Моя дружина написала текст до пісні „Out Of The Blue“, що оповідає про жахи бомбардувань. Наша країна вв’язалася у війну. У мене ніяк не виходить із голови, що люди, які скидали бомби, говорять англійською. Я хотів максимально дистанціюватися, ніби стати іншою людиною, яка не має до цього жодного стосунку». Це позиція. Вона заслуговує на повагу.