Василь Слапчук - Книга забуття

Один мій товариш, якому після Афганістану не сиділося вдома, подався вершити подвиги до Югославії й потрапив там у полону, де перебував понад два роки. Повернувшись в Україну, він настільки бурхливо поринув у мирне життя, що не стямився, як опинився у в’язниці: дали сім років. Відсидівши третину, домігся апеляції, поки справа на повторному розслідувані — він на волі.

Мабуть, це професійне. Письменник усюди бачить і шукає матеріал для творів. Я ніколи не ліз своєму товаришеві в душу і знаю про нього тільки те, що він сам мені про себе розповів. Однак я не втримався від запитання про те, де було гірше: в чужому полоні чи в нашій тюрмі? Він на (довшу) мить задумався і відповів, що в тюрязі. Отримана відповідь мене дещо здивувала, бо я знав, що його в полоні гарячим шоколадом не годували, був навіть такий епізод, коли його тільки-но захопили, то прибили (цвях у долоню) до дерева. «У них є певний рівень, ніби умовний стандарт, нижче від якого людина не може опускатися, хоч би й полонений. Розумієш, їм це в голову не вкладається, — пояснив він мені. — А в нас — повний безпредєл ».

Гадаю, ми (східні європейці) й західні європейці — люди однієї цивілізації, але різної культури побуту й культури повсякдення, що й визначає рівень нашого загального буття.

Хай би там як, а наша, описана вище солдатська вбиральня (в інших я не бував), абсолютно не годилася для відпочинку душі. Що ж до тіла, то кожен намагався дати йому полегшу завидна, аби не вляпатися в чуже лайно. (Єдине тішило: ніхто з військовиків не додумався і не вписав до статуту, аби солдатський туалет будували багатоярусним, щоб верхні гадили на голови нижнім.) А вже як кому дуже прикрутило — присідав, де зручніше, розводячи антисанітарію, і, можливо, єдиною незручністю для нього в цю мить була відсутність лопуха, аби дупу підтерти.

Хочеться сплюнути. Я ковтаю слину. Набираю в груди повітря, затримую, а потім різко видихаю.

Якби ж знаття, то хоч раз пішов би до туалету, озброївшись пістолетом, — не довелося б тепер Міку розчаровувати.

Син озирається, ніби я вимовив його ім’я вголос.

— Тату, хочеш, я тебе намалюю?

Я киваю.

— Намалюй. Намалюй мене молодим, красивим і з пістолетом.

Жорж Бернанос написав: «Ми повертаємося до війни, ніби в дім нашої молодості».

Бернанос був учасником Першої світової. Ясна річ, пішов добровольцем — це вже так повелося (принаймні в ті часи): якщо письменник (чи майбутній письменник) потрапляє на війну, то обов’язково з власного бажання. На початку Другої світової він чимало розмірковує на тему війни в своєму щоденнику за 1939–1940 рр., що називається «Зневажені діти». Природі війни й природі людини належить центральне місце в цих нотатках.

«Мир втікає у війну, щоб утекти від неменшого випробовування, що стало для нього нестерпним, утекти від миру, від випробовування миром. За взаємною згодою ніхто ніколи не мав наміру говорити про мир, або ж цей мир мав інше ім’я, його називали передихом. Мир — це великий труд, здійснюваний великим народом, що нав’язується йому від імені великої віри. Аби нині знайти в собі мужність і відважитися на такий труд, щоб піти назустріч величезним небезпекам, необхідно не тільки, щоби народ повірив у свої сили, а й щоб він повірив у значущість тих благ, які мир повинен оберігати. Завжди є немало причин померти, добрих чи поганих, легко померти від бездіяльності, із відчаю, але щоб жити, необхідно багато сталості й любові».

Не знаю, що до цього додати.

Якби я мусив на це щось сказати, то прокоментував би Бернаноса словами іншого француза — Андре Мальро: «Війна ставить дурні запитання, мир говорить загадками». Його кумир, генерал де Голль, мав свій погляд на цю проблему: «Хоч би яким шляхом пішов світ, він нікуди не дійде без зброї». А ще генерал зазначив, що історія всіх воєн починається в мирні часи. Ми знову вертаємося до Бернаноса — мені здається, саме йому належить право завершити цю естафету цитат: «Народи приходять до миру, як старі діви до набожності, втративши свій останній зуб».

Бернанос стверджував, що війну значно легше наповнити, ніж мир. І це правда. Людина ж рухається шляхом найменшого опору. Людина настільки залежна від цієї своєї слабкості, що війна перестає бути їй підвладною. «Тоталітарна чи демократична війна, війна всіх проти всіх, війна будь-якими засобами є різновидом катастрофи, за ходом якої тягнуться військові й політики, вдаючи, що вони нею керують, хоча на практиці вона залишається такою самою стихією, як землетрус або повінь». Останні слова Бернаноса перегукуються із записом Монтерлана: «Варто було би не виправдовувати війну, а оголосити її непідсудною нарівні з природними катаклізмами». Сказано дещо легковажно, однак причина не в тому, що письменник не прозирає вглиб, а ковзає по поверхні проблеми в тому, що йому характерний такий тон, оскільки він не шукає якогось чітко окресленого й визначеного стану істини, його не лякають суперечності. Монтерлан «завжди однією ногою в протилежній траншеї».