Василь Слапчук - Книга забуття

Щоб добратися до солдатського клозету, потрібно було вибратися з-поміж наметів, пройти через невеликий плац, що межував із якимсь болотом, порослим очеретом чи лепехою, чимось густим і високим, де і за дня могли духи водитися. Вбиральня ця, можливо, і мала дещо спільне з тією, яку Ремарк описав у романі «На західному фронті без змін», проте зовсім не нагадувала тих японських туалетів, про які писав Танідзакі в есеї «Похвала тіні». Танідзакі прямо таки замилуваний: «Кімнати для чайної церемонії також мають свої добрі сторони, але японські вбиральні воістину влаштовані так, щоб у них можна було відпочивати душею». Ось так, ні більше, ні менше. І трохи далі: «Складно передати словами той настрій, коли перебуваєш тут у півмороку, ледь-ледь осяяному відображенням від паперових рам світлом, і віддаєшся мріям або милуєшся через вікно краєвидом саду. Письменник Сосекі однією із насолод вважав проведення часу у вбиральні вранці й називав це різновидом фізіологічного задоволення. Для досягнення цього задоволення немає ідеальнішого місця, ніж японська вбиральня…». А ось Ремарк: «На правому боці галявини збита з колод велика солдатська вбиральня — на совість збудована будівля під дахом… Я досі пам’ятаю, як ми стидалися спершу, коли новобранцями жили в казармах і нам уперше довелося користуватися загальною вбиральнею. Дверей там немає, двадцять чоловік сидять поруч, як у трамваї, їх можна охопити одним поглядом — адже солдат завжди повинен бути під наглядом». Схожий мотив знаходжу в «Щоденниках дивної війни» Сартра, який стверджував, що воїнський труд не приносить жодної радості, оскільки його глибинний сенс полягає в «ніщо» й смерті, відтак людина не може врятуватися ідеєю праці й дозволяє ставитися до себе, як до машини: «Проте наша машинна нагота — це нагота людська, принижена нагота. Наприклад, ми змушені купкою справляти фізичну потребу. Але це спорожнення машин є приниженням для людини. Звідціля характерне похабство — всі пердять і відригують серед білого дня. Пітер пердне й кине байдуже „пардон“. Тому що це може збентежити інших.

Але він нітрохи не збентежений виявом своєї слабкості. Хіба ж учора він не срав поряд зі мною? Стосовно один до одного ми перебуваємо в стані постійної наготи. Але це не нагота атлета, а нагота равлика чи слизняка. Нагота-слабкість — слинява й непристойна. Коли до цього звикаєш, непристойність цілком зникає». І трохи далі — про самотність без можливості усамітнитися: «Людина повсюди відчуває, що її бачать, роздивляються, слухають, утім, без особливої уваги, — повсюди людину мордують у її самотності й перешкоджають тому, щоб самотність стала позитивним джерелом якоїсь користі чи якихось замислів».

Як бачимо, європейцеві (особливо ж інтелігентному) солдатський колективізм дається важко. Це й не дивно, навіть нам, хлопцям, які виросли в країні колгоспів і комунальних квартир, «складно було відмовитися від звички вважати себе людьми» й доводилося проходити через певну «ломку». У цьому, либонь, ми всі схожі. А відрізнялися, очевидно, культурою щоденного побуту. Звісно, і в мирний час, і на війні.

Ремарк — учасник Першої світової. Зверніть увагу: солдатська вбиральня, яку він описує, розташована в прифронтовій зоні, а оскільки фронт постійно зсувається внаслідок наступів та відступів війська, то зрозуміло, що це тимчасова споруда, проте змальовано її як «на совість зведену будівлю під дахом». Наша ж убиральня виглядала так: яма, вкрита сяк-так збитими дошками, довкола якої на кілочки нап’ята навіть не мішковина, а якась порвана брудно-сіра марля. Її роль зводилася лише до того, щоб позначити межі відхідника, оскільки висота цієї загорожі мала такий куций рівень, що навіть у сидячому положенні маківка вивищувалася над верхнім краєм. Відтак за прикладом японців можна було милуватися хмарками в небі, довколишніми краєвидами та всіма пересуваннями, що відбувалися в наметовому містечку. Зважте: це було постійне місце дислокації бригади, на якому вона перебувала понад рік. Хтось сторонній (наприклад, американський шпигун), судячи з вигляду нашого туалету, мав дійти висновку, що радянські війська в Афганістані надовго затримуватися не збираються, інакше мусили б подбати про людські умови перебування для солдатів. До речі, за півроку нас аж двічі водили до лазні… Цікаво, чи знають американські морські піхотинці, що таке воші? І як вони рятуються від холери, жовтухи, дизентерії (що там іще?), які немилосердно косили наш обмежений контингент?