Василь Слапчук - Книга забуття

Війна заплатила їм чеснотами, якими вона їх наділила. Служити, страждати, любити — ось у чому її віддяка. І в потойбічній віддяці вже немає жодної потреби». Цитата — з роману «Сон». Так і напрошується: сон рябої кобили. Якби це написав конюх — його б засміяли.

І вір після цього ветеранам війни!

І вір після цього письменникам!

У Намангані, при військовій частині, де я розпочинав службу, була власна свиноферма. Якби мене відправили не до Афганістану, а на цю свиноферму, либонь, мені довелося б дезертирувати.

Самому з себе смішно. Он скільки часу минуло, а розуму так і не додалося.

Озираюся на комп’ютер. Чорний монітор нагадує кватирку, маленьке віконце в глухому мурі (в усі боки — ні кінця йому, ні краю), за яким — непроглядна темінь моєї депресії.

Треба братися за роман… Треба сідати до комп’ютера… Треба працювати…

Пригадується епізод. Ми лежимо, встромивши писки в землю. Якась частина батальйону. З нами комбат — капітан Уразматов. Попереду — невеличка улоговина, пройти якою можна тільки по одному. Прострілюється ця щілина шквальним перехресним вогнем. Комбат дає наказ: уперед! Проте ніхто навіть не ворухнувся, ще тісніше притиснулися до землі. Не пам’ятаю, з матюками все це відбувалося чи без. Нині мені видається, що панувала тиша. Комбат просто звівся й кинувся під кулі. Коротка пауза, після якої комусь стачає духу зробити те саме. Мабуть, хтось із офіцерів. Потім — третій… Четвертий… У голові пульсує думка: требайтивпередтребайтивпередтребайтивперед… Хоча насправді можна не квапитися, позаду ще чоловік п’ятдесят, якщо не більше: якщо я їх пропущу, ніхто мені не дорікне, ніхто мене не гонить, ніхто не відстежує, чи я в перших рядах, чи в останніх. Так, п’ятий… Усе! Я зриваюся на ноги й кидаюся вперед. За комбатом, за тими, в кого більше мужності, хто випередив мене. По мені стріляють, я дивуюся, що ще живий, і хоча мій страх усе ще зі мною, це вже не те, що втискало мене в ґрунт із неймовірною силою, це вже звичайна ноша, як речмішок за плечима, як стрічка від АГСа через плече…

Чому ж зараз я не здатен підвестися й посадовити себе за комп’ютер?

Мотивації… Бракує мотивацій. На війні я не міг дозволити собі виявляти власний страх перед іншими. Це було справою гонору. Або ж дурного розуму, можна й так сказати. Я хотів бути героєм. Тоді я ще не знав, що «справжні герої завжди йдуть в обхід».

Цілковита апатія.

У поєднанні з майже неконтрольованою агресією.

І втома. Неймовірна втома.

Усім буває важко.

Після виходу «Навпроти течії трави» доводилося отримувати відгуки, що це важка книга. Я погоджувався. Я ставився до читача з розумінням. А тепер не жалійтеся мені.

У «Навпроти течії трави» я не все сказав. Усього неможливо сказати.

Однак постскриптум:

То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко!?

«Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим».

Лише зрідка. І не нині.

Колись мій старший син Іван, тепер уже дорослий, а тоді, мабуть, десь між садочком і школою, зайшовши до мене в кімнату (я саме займався на тренажері — цим залізяччям у мене була вся хата заставлена), якийсь час уважно спостерігав за моїми вправами, а потім запитав:

— Тебе душман поранив?

Запитав, як дорослий, виважено, без дитячої цікавості.

Не пам’ятаю, що я розповідав Іванові про війну. Про душмана він, певно, від котроїсь із бабусь дізнався.

— Я його вбив би!

— Навіщо? Хай собі живе, — відповів я, не відволікаючись від заняття.

Досі картаю себе за тодішню легковажність. Значно пізніше я по-справжньому оцінив вчинок свого сина. А це був саме вчинок, а не слова.

Нині я відповів би так само, але відреагував би зовсім інакше.

Либонь, із віком я втрачаю холоднокровність і стаю сентиментальним. Зараз я слабкий і шукаю підтримки в своїх синів.

Міка, влігшись животом на долівку й бовтаючи в повітрі зігнутими ногами, старанно малює на аркуші паперу зеленим олівцем кривобокі сонечка. Ці зелені сонечка — єдине, що світить, зігріває і рятує мене в мороці депресії.