Василь Слапчук - Книга забуття

Ну не подобається Медведеву політика, яку проводить Ющенко) Можна подумати, Медведеву подобається політика Барака Обами. Проте на нього він чомусь голосу не підвищує. Відтак, виходить, річ не в політиці, а в тому, хто і як її проводить. Про Гаранта — ні слова.

«Дозволяєте на себе кричати, аби не били. Дозволяєте себе бити, аби не вбивали. Дозволяєте себе вбивати, аби не мучили. Дозволяєте себе мучити, аби до життя не силували».

Усе, що погане, — це не ми.

Мене особисто дивує не «наїзд» їхнього президента на нашого, насторожує ентузіазм, із яким мас-медіа вхопилися за тему війни, наче йдеться про якусь пікантну сенсацію зі світського життя поп-зірок. А ще Леон Блюм попереджав: «Говорити про війну як про щось можливе — означає якоюсь мірою її провокувати».

Цілком погоджуюся з Блюмом. А ось запис, який знаходжу в «Щоденниках» Анрі де Монтерлана, викликає певний скепсис: «Двічі в рік прочитувати й перечитувати серйозну книгу про війну чи сходити на фільм про війну. Ваше бачення життя одразу ж набуде глибшої спрямованості». Не знати, можливо, 1931 року серйозна книга про війну мала таку вагу, що справді могла поглибити бачення життя. Принаймні, на самого Монтерлана. Або ж в його уяві — на когось іншого. Часи змінилися, всі ті книги та фільми (згадайте безкінечний потік серіалів), що клепаються нині, — не що інше, як спосіб говорити/думати про війну як про щось можливе.

Анрі де Монтерлан — доволі цікавий типчик. Сам він про себе писав: «Я ні з чим і ні з ким не зв’язаний. На війні я був добровольцем, цебто вільним був забратися коли забажаю, що й зробив. Аристократ, але сторонюся людей цього кола. Католик, але не ходжу до церкви. Член трьох асоціацій ветеранів війни, але не показувався в жодній із них». Йому подобається вдавати з себе самотнього рицаря. Доволі важко збагнути, що в Монтерлана вдаване, а що — справжнє; він полюбляє наводити читача на хибний слід. Усе життя він намагався закріпити за собою репутацію письменника-воїна, письменника-спортсмена, письменника-тореадора. Одразу ж виникає алюзія, що тягнеться до Гемінґвея. Однак Гем У цьому плані видається простакуватим. На думку спадає Юкіо Місіма. Монтерлан і Місіма багато в чому подібні. В обох спорт пов’язаний із культом чоловічого тіла, за якими проглядає латентний, а місцями відвертий гомосексуалізм, обоє люблять гратися зі смертю, дражнити її, звертаючись до неї в своїх текстах. Тільки Монтерлан послідовні ший. Місіма, який бачив у смерті «істинну мету свого життя», 1945 року уник призову до війська, посилаючись на слабке здоров’я, натомість Монтерлан 1917-го доклав усіх зусиль, аби попри звільнення від військової служби через слабке серце потрапити до війська. Збулася мрія письменника завдяки клопотанням і зв’язкам його бабці. Утім, замість фронту молодого Монтерлана спочатку ненадовго відрядили до Військової школи, а потім до господарчого підрозділу, простіше кажучи, до хліва та конюшні. У «Щоденнику» письменник написав, що, маючи вибір — отримати направлення до штабу чи податися до худоби, — він вибрав друге. Саме там Монтерлан почав писати свою першу книжку «Ранкова зміна», у якій ішлося про військову доблесть, фронтове братство тощо. Паралельно кандидат у герої закидав начальство численними рапортами про переведення на передову. Урешті, на початку 1918-го він утрапив до прифронтової частини, де не прослужив і місяця, як під час навчальних стрільб отримав осколочне поранення в ногу. Після шпиталю, подалі від гріха, Монтерлана відрядили до штабу американських військ у ролі перекладача, де він і завершив свою воєнну кар’єру, проте це не завадило йому створити собі преславну репутацію воїна та заслуженого ветерана війни. Знову ж таки, не без допомоги бабці (мені б отаку бабцю), яка добилася для внука воєнного хреста і знака бойового поранення. Відтак не дивно, що перші твори Анрі де Монтерлана звучать як гімн війні. Війну він зображає вихованкою юначих почуттів, завдяки війні ці почуття досягли найвищих вершин. Прагнення вершин… «Саме це бажання покликало вас відправитися на фронт. Не бажання вбивати, о, ні! Бажання страждати, любити й служити. Ті, хто називають вас „тваринами в касках“, нічого не розуміють. Вони не розуміють, що, тужачи за війною, ви тужите за любов’ю; що тільки там ви могли любити людей. Ветеранам війни чудово відомо, звідкіля з’явилися їм найстрашніші одкровення (за умови, щоправда, що їм відомо, що таке одкровення). Їм відомо, що за них заплачено війною, хоч би що там про це говорилося.