Василь Слапчук - Книга забуття

У якийсь момент дівчина несподівано відчула ніби поштовх; хоча й легкий, але подразливий і навіть тривожний рух чи звихрення. Спочатку це пронеслося тільки в повітрі. І Зоя вловила його шкірою обличчя й оголених рук… Одразу ж по землі мов брижі прокотилися, дрож передалася підошвам і пробігла тілом… Усі довкола заворушилися й повернули голови в одному напрямку. Зоя також подивилася в той бік. Спершу, вгледівши кількох хлопців на милицях, які ломилися у вузький прохід, не збагнула, чого народ так захвилювався. Хлопці просочилися на майданчик, але до хвіртки в загорожі підтягнулися інші, а за ними звідкілясь із-за кущів, із-під тіней дерев, із темряви продовжували й продовжували прибувати нові: здавалося, що їм немає ліку й не буде кінця цьому потоку скалічених (найперше впадали в око порожні холоші та порожні рукави) молодих тіл. Майже всі були на милицях або з палицями, кілька — на інвалідних візках. Одягнуті в спортивні костюми, декотрі в казенні лікарняні піжами. Поводилися так, наче тут були тільки вони й нікого, крім них. Їхні танці нагадували танці первісних людей, які, повернувшись із полювання, стрибають, розмахуючи списами. Тільки замість списів у хід ішли милиці. Зоя збагнула, що це і є обіцяні Катрею «афганці».

— Господи!.. — видихнула Лариса.

Зої видалося, наче братова при цьому схлипнула. Здивувалася, побачивши, що Лариса справді плаче. Та ще більше вразилася, зауваживши, що в самої мокре обличчя. Навіть торкнулася щік, аби впевнитися, чи не приверзлося. Невже сльози? Не йняла собі віри. Підставила човником долоню, чи не крапає дощ. Усе це скидалося на лихий сон. Суцільний безлад: у голові, у почуттях, а найперше — у довколишньому світі. Боячись зостатися з цим хаосом наодинці, вхопила Ларису за руку.

— Здається, у мене дах їде.

Лариса відповіла тільки міцним потиском.

Навіть нині, коли Зоя про це пригадує, в неї шкіра вкривається сиротами.

«А Надя, цікаво, Надя тоді плакала?» — думає Зоя.

― Ти не можеш йому пробачити, що він тебе хотів зґвалтувати, — каже Надя.

— Дурниці, — Зоя рішуче відкидає звинувачення. — Я що в міліцію на нього заявила?

Історія їхнього знайомства з Колею справді майже кримінальна. Потім дівчата не раз, аби посміятися й розважився, в деталях згадували й переповідали перебіг подій, а тоді було не до сміху. Принаймні, Зої.

Залишивши Ларису біля танцмайданчика, Зоя з Надею пішли прогулятися парком. Алеї тонули в сутінках, ліхтарі в парку траплялися так рідко, що один одного не бачили. Але темрява дівчат не страшила, відсутність світла компенсувався надміром людей — часом здавалося, що їх тут більше, ніж дерев. Вирішили пройтися до спинального санаторію (Зоя таки звикла до візочників і тепер вони вже не гнітили її морально) — здається, в них у клубі сьогодні концерт. Несподівано Надя спинилася.

— Я, певно, ключа згубила, — мовила занепалим голосом. — Що тепер буде?! Він завжди висів у мене на зап’ясті. А потім ми ходили в туалет… Після цього його вже, нібито, не було. Точно — не було. Невже згубила?..

— Та не переживай ти так, — заспокоїла її Зоя. — У Фані мусить бути запасний.

— Зачекай, — кинула вже на ходу. — Я збігаю… Може, я Ларисі віддала. Я зараз…

Надя тільки вчора перебралася до них у врем’янку на місце Клави — раніше жила в будинку, в одній кімнаті з господинею. Ледве впросилася. Тепер, мабуть, потерпає, що через згубу ключа Фаня відкличе її назад до «привілейованої камери ув’язнення», — так сама Надя оцінювала своє спільне проживання з господинею.

Зоя здригнулася від чийогось дотику. Майнула думка, що це Надя оббігла довкола й підкралася ззаду. Та одразу ж відчула жорсткий хват вище ліктя, аж їй рука обвисла. Тихо зойкнула від болю. Хтось гаряче дихнув їй у скроню, обдавши запахом курива й алкоголю.

― Пискнеш — втопимо в озері.

Голос був хоч і тихий, але напрочуд дзвінкий і не відповідав тій брутальній силі, яку вона відчула на собі. Утім, вона не мала часу на подив. Відчула поштовх, думаючи, що падає, внутрішньо зіщулилася, однак лише відірвалася від землі — одразу кілька рук ухопили її й понесли. Зоя не опиралася й не подавала голосу не тому, що злякалася погрози. Якщо це й був страх, то не дрібний, локальний, а тотальний, він заволодів усім її єством. Він паралізував її волю, ніби заморозив, пригальмувавши всі відчуття й почуття. Наче збоку спостерігала за тим, що діється. Проте фіксувала все детально.

Здається, їх було троє. Може, й більше. Хекаючи й матюкаючись, продерлися крізь живопліт у зарослі кущів.