Василь Слапчук - Книга забуття

До пасіки поверталися запізнілі бджоли.

Колись я мав необережність написати: «Кожному, хто хоче дізнатися про війну, я дозволю себе прооперувати». Я вчинив нерозважливо — ризик цей, можливо, й умотивований, проте невиправданий. А нині я на таке не зважився б, одначе це не означає, що я тепер відмовляюся від своїх слів або хочу забрати їх назад. Ні, якщо й пригадалися вони мені, то тільки тому, що я все ще за них відповідаю.

«Ніколи не думай про війну, — писав Блайс. — Ні до, ні після, ані під час війни».

(Реджинальд Хорейс Блайс — англієць, який вивчав дзен, досягнувши просвітління, писав коментарі до канонічних дзенських текстів, став доктором літератури Токійського університету, був нагороджений японським Почесним Орденом четвертого ступеня.)

Десятиліттями сотні й тисячі дзенських монахів шукають просвітлення, та лише окремим із них удається пережити цей стан. Скільки потрібно часу або що повинно відбуватися з ветеранами Афганської війни в мирний час, аби їм /нам відкрився істинний сенс слів Блайса? Не кажучи вже про те, щоб скористатися його порадою. Химерною порадою Блайса, того самого Блайса, який колись прорік ще й таке: «Зіткнутися лицем до лиця зі смертю — однаково, що пережити просвітління». Поговорити б із ним як дзен-буддист із дзен-буддистом… Чи багато ви здибали просвітлених «афганців»? Хоча це ще не підстава не довіряти Блайсу, позаяк йому йшлося про людей, які шукають просвітлення, а для таких людей стан просвітлення може бути спровокований чим завгодно: несподіваною сентенцією вчителя, ударом палиці виглядом жевріння вугілля, зіткненням зі смертю. Якщо й шукали ми, дев’ятнадцятирічні хлопчаки, щось на війні, то в останню чергу просвітлення. Імовірно, що більшість людей щось переживає, перетнувшися зі смертю, одначе на війні ці переживання нашаровуються одне на одне, притуплюючи й оглушуючи; вони врешті обвалюються на голову, призводячи до моральної контузії, щоб потім остаточно засліпити… Саме так: на війні смерть засліплює людину, а тому війна абсолютно не придатна для дзен-буддиської практики.

Одначе, як і все в житті людини (я не кажу у світі), війна не однозначна (однозначною мені уявляється лише істина, можливо, ще антиістина — ці два полюси, які людина теоретично розрізняє (скуштувавши з дерева пізнання), але практично не здатна їх розщепити й розвести по різних кутках). Заведено думати, що війна — це завжди або-або. Або ти живий, або вбитий. Або твій дух занепав, або вдосконалився. Напрошується алюзія на Гончара з його «Прапороносцями», де, здається, Черниш, каже, що на війні людина або черствіє, або мудрішає (за Блайсом, досягає просвітління). Це може бути правдою, та однаково тільки одним її боком/виявом. Бо грішник, який розкаявся, уже не грішник, а праведник, який згрішив, уже не праведник. Людина плинна й мінлива, а війна — це лише екстремальні обставини, які цю людську плинність і мінливість виявляють сповна, вочевиднюючи й увиразнюючи. Війна — це величезне роздоріжжя, проте все залежить од людини, від глини, від замісу. Когось Бог виліпив як метелика, когось як танка — це ще одна алюзія, цього разу на Гемінґвея.

Однак: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни».

Пригадую, як наприкінці вісімдесятих, здається, в «Літературній Україні» натрапив на поему-видіння Оксани Забужко «Самогубче дерево», епіграфом до якої вона взяла слова Жана-Поля Сартра: «Якщо я мобілізований на війну, то це моя війна, я винен у ній, і я на неї заслуговую. Я заслуговую на неї передовсім тому, що завжди міг би ухилитися від неї — дезертирувати або покінчити з собою. Якщо я цього не вчинив, отже, я її вибрав…» Епіграф цей мене ошелешив: «Ну нічого собі! — по думалося. — То це я ще й винен!» Ще ніхто не ставив мене перед реальністю настільки жорстко й безкомпромісно. З одного боку, я справді був так вихований (літературою), що мені тільки було давай війну, аби я міг на ній вершити нечувані геройства, до яких мене спонукали всі літературні герої двох шкільних бібліотек. З іншого — зі мною ніхто не радився, кидаючи в цю м’ясорубку, і в мене були всі підстави вважати, що війна вибирає мобілізованого, а не мобілізований обирає війну, що раніше війна приходить до нас, а тоді вже ми йдемо на війну. Я готовий був відповідати лише за власні вчинки, за свою поведінку на цій війні, але не за саму війну. Звичайно, можна було відмахнутися, мовляв, не варто зважати на поетичні розмисли про війну жінки, яка жодним боком до цієї війни не причетна, та й француз у моїй шкурі не був… Мені нелегко було перетрясти себе, перевіяти, подивитися крізь себе на світло, щоб погодитися, визнати, що я — не тільки жертва війни, а й причина. Насамперед — причина. Є над чим замислитися, хіба ні? А Блайс писав: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни». Ці слова зоставалися б красиво підігнаною сентенцією, дзенським ребусом, безглуздим парадоксом, якби Блайс не підкріпив їх своєю біографією. 1916 року, під час Першої світової війни, коли Блайсові виповнилося вісімнадцять, його призвали до війська, але він оголосив себе пацифістом і свідомим противником війни, за що був ув’язнений до Вормвудської тюрми. Можна ще згадати академіка Сахарова (я з великою повагою ставлюся до його вчинку): цей чоловік самотужки зважився протиставити себе системі й засудив окупацію Афганістану радянськими військами, а для цього потрібно значно більше мужності, ніж для того, щоб упасти на амбразуру дзоту. Утім, тут начебто все закономірно: учений зі світовим ім’ям, інтелектуал, демократ, муж, убілений сивинами мудрості, вчинив те, що й належало вчинити. Можемо тільки подивуватися, чому він виявився єдиним таким, але ми не настільки наївні… По сей день мені не доводилося зустрічати переконаного пацифіста, хоча… здибався мені один хлопчина… Якщо вже я думаю про війну, то мушу згадати й про нього.