Василь Слапчук - Книга забуття

— Що ти знову собі вигадав? У людей не буває крил.

— Бувають, — авторитетно заявляє хлопчик. — Той дядько, що допоміг мені, коли я в Сусів льох провалився, був із крилами.

— Негарно, коли дітки кажуть неправду, — строго зауважує мама. Їй прикро, що син затявся на своєму.

— Я правду кажу.

— Хоч це й безвинна вигадка, — продовжує виховувати мама, — але, якщо таке говорити й наполягати на тому, що це правда — люди зовсім перестануть тобі вірити.

—І хай собі не вірять, — недбало відказує малий.

Маму непокоять не так самі слова, як інтонація сина.

— Не можна зневажати думку людей. Громада — це великий чоловік.

— Кажу ж тобі, що в того дядька були крила, — торочить своє Миколка. — І в діда нашого є.

— Припини, — сварить мама. — Ще тільки дідуся ти в свої фантазії не вплутував.

— Дід сам мені казав.

Хлопчик радий, що нарешті може підпертися авторитетом діда.

— Не вигадуй. Коли він тобі таке казав?

— Сьогодні.

— Не міг він такого казати, — не вірить мама.

— А він казав. От сама спитаєш його.

Мама хитає головою й зітхає.

— Тільки вони дуже маленькі.

— Що?.. — перепитує мама. Вона, либонь, уже поставила крапку на цій темі.

— Крила в діда маленькі.

Мама мовчить.

— А в мене, може, великі виростуть.

Малий дивиться на неї наївними очима, в яких світиться тремка надія на майбутнє, і їй не вистачає рішучості завчасу розчаровувати сина.

— Побачимо, — каже вона й знову всміхається.

Із подвір’я назустріч їм вибігла руда вівчарка.

— О! Знову Козак відірвався! — зраділо вигукнув хлопчик.

Пес гучно гавкнув, привітавши їх, завертів товстим хвостом, лизнув у лице малого, який кинувся до нього, а потім діловито обнюхав сумку, либонь, зачувши в ній щось їстівне.

— Ще один нетерплячий, — каже мама й відводить руку із сумкою.

— Ще один нетерплячий, — повторює Миколка й обома руками відштовхує пса. — Це не для тебе, а для мене.

Зачувши голоси, із дверей хліва визирнула баба.

— Бабо, Козак відірвався! — радісно повідомив хлопчик.

— Не бабай! — насварила його мама. — Скільки тобі повторювати — треба казати «бабця»…

— Бабцю, Козак відірвався! — не міняючи інтонації, виправляється малий.

— Це я його відв’язала, — відказує баба. — Хай трохи Ситникових курей поганяє, бо спасу від них нема. Весь город стовкли…

Мама сідає на лавку й ставить сумку поряд із собою. Відкинувшись назад, спирається спиною на штахетник і випрямляє ноги.

— Ох наморилася я! — Скинула туфлі. — Здається, пухиря на п’яті натерла.

— А Толік де? — запитує баба.

Хлопчик і собі запитально дивиться на маму.

— Де тато?

— У селі зостався, на тракторній бригаді. Мотоцикл поламався — ремонтує.

— А як він поламався? — зацікавлюється Миколка. — Колесо прокололося чи запалення збилося?

— Не знаю, — відповідає мама, а сама думає, розумний у неї син росте: все на льоту схоплює. І, головне, не просто мавпує дорослих, а перебирає в них усе те, що зі смислом.

Баба мовчки йде до хати. Судячи з того, як вона підібрала нижню губу, хлопчик здогадується, що вона невдоволена. Йому теж прикро, що в тата мотоцикл зламався.

— То що ти мені купила? — згадує він про своє. — Давай уже.

— Попроси в бабці ложку.

— Нащо?

— Бо те, що я тобі купила, треба їсти ложкою.

Хлопчик, зачувши це, набурмосився. Новина йому не подобається. Невже мама отак підманула його?

— Риб’ячий жир я не питиму, — каже він, готовий розплакатися.

Мама сміється.

— Риб’ячий жир — це ліки, а я тобі ласощів привезла.

Мабуть, це халва, думає хлопчик. Халву мама змушує його їсти ложкою, хоча пальцями значно смачніше. Він біжить до хати по ложку.

Баба не дуже квапиться виконати його прохання.

— Нащо тобі ложка?

— Мама мені з райцентру привезла щось таке, що його треба їсти ложкою.

— Чайну чи велику? — уточнює баба.

— Велику, — каже хлопчик. Що там із тією чайною монькатися.

—І тарілку візьми, — гукає з двору мама.

—І тарілку, — луною підхоплює Миколка.

Баба виходить слідом за внуком. Малий із прихованим невдоволенням озирається на неї — це ж зараз доведеться її пригощати. Мама обов’язково змусить ділитися.

Мама дістає із сумки півлітрового слоїчка. Крізь скло видніється щось, загорнуте в папір.

— Морозива тобі привезла.

Хлопчикове обличчя освітлюється радістю. Він уже їв морозиво, весною, коли вони з дідом були в лісі на маївці.

— Ура-а! — підстрибує малий, здіймаючи догори ложку.