Василь Слапчук - Книга забуття

У тодішніх книжках не писали й половини того, що тепер можна побачити в телевізійних новинах.

Ларс Свендсен у книзі «Філософія зла» писав: «Ми стежили за подіями в колишній Югославії, дізнавалися про масові вбивства, насильство й страхітливі звірства. Читали про безглузду жорстокість, коли сербські війська примушували мусульманських батьків і синів спарюватися один з одним або іншими чоловіками, про те, як роздягнутих догола мусульман змушували дивитися на оголених жінок і при виникненні ерекції відрізали пеніс. Складно знайти хоч якесь пояснення, чому це відбувається. Події в Югославії стали потрясінням для нас, оскільки ми не уявляли собі, що таке може трапитися в наші дні і, тим паче, в тій самій частині світу».

Звичайно, в нас цього бути не може. Це не ми.

Ми, ми! Може! Особливо, коли війна.

Тому й війна.

— Кант казав, що війна — знаряддя прогресу, — кажу я.

— От сучий син! — відгукується Дайта.

У її голосі мені чується, якщо не ненависть, то принаймні виразна особиста неприязнь.

Мені пригадався кантівський категоричний імператив.

— Вибач, я вже трохи призабула…

— За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як мету, а не як засіб. Цей принцип є імперативом, сказати б, наказом, і він категоричний — застосовується без винятків, у всі часи, в усіх місцях і обставинах.

— А-а, так-так-так, — пожвавлюється Дайта. — Знаю-знаю: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені… І що?

— Гарно сказано.

— І що? — наполягає Дайта.

— Шкода тільки, ні з чим це не в’яжеться.

— Як категоричний імператив, то не в’яжеться, а як знаряддя прогресу, то залюбки… Так виходить?

— Ще раз зацитую Юліуса Еволу: «У контексті героїчної традиції мала священна війна, цебто війна як зовнішня боротьба, слугує винятково засобом для реалізації війни великої. Велика священна війна — це боротьба людини з власними ворогами, які перебувають у ній самій».

— Отже, всі війни — лише проекція тих внутрішніх суперечностей, що розпинають людину? — уточнює Дайта. — І ти віриш цьому Еволі?

— Щось подібне казав Ейнштейн, тільки інакше формулював. Та й Сартра згадай…

У Сартрі Дайта, можливо, ще б засумнівалася, авторитет же Ейнштейна для неї беззаперечний.

— Як тоді поліпшити цей світ?

— Удосконалювати себе.

У Барікко є вислів: війна — це пекло, але красиве. Ну, красиве чи не красиве, але привабливе, з цим не посперечаєшся. Підсумовуючи свої роздуми на тему війни, Барікко написав: «Ми повинні навчитися змінювати своє життя, не забираючи його в іншого; пускати в обіг гроші й багатства, не вдаючись до насильства; знаходити свої етичні орієнтири, не рушаючи шукати їх на порозі смерті; відкривати самих себе у звичних місцях і ситуаціях, а не в траншеях; переживати найнеймовірніші емоції, не стимулюючи себе допінгом війни і наркотиком маленької повсякденної жорстокості. Ми повинні створити іншу красу, якщо ви розумієте, про що йдеться».

Лише одна-єдина умова.

Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Судячи з усього, не розуміємо.

— Ти так думаєш? — Дайта ставить мої слова під сумнів. — І чого ж нам бракує для розуміння?

— Багато чого, — відповідаю ухильно.

— А конкретніше?..

— Осмислення, — кажу я. — Життя можна змінити, тільки попередньо осмисливши його. Неможливо збудувати й утримувати істинний мир, не осмисливши війни…

― Ти вважаєш, війну мало осмислювали?! — дивується Дайта. ― Та про війну написано гори книг!

— Це правда, — киваю. — Тільки ти вже забула, де тепер воєнні мемуари, які збирав твій тато. Я радив би тобі прислухатися до слів Бродського.

«І ось що цікаво: в російській поезії не відбито досвіду Другої світової війни, — ділиться Бродський думками із Соломоном Волковим. — Існує, звичайно, покоління так званих „воєнних“ поетів, починаючи з повного нікчемства — Сергія Орлова, царство йому небесне. Чи якогось там Межирова — соплі, що не лізуть у жодні ворота. Ну, Гудзенко, Самойлов. Добрі — дуже! — вірші про війну є в Бориса Слуцького, п’ять-шість у Тарковського Арсенія Олександровича. А всі ці костянтини симонови й суркови (царство обом небесне — якого вони, боюсь, не побачать) — це не про національну трагедію, не про руйнацію світу: це все більше про жалість до самого себе. Прохання, щоб пожаліли. Я не кажу вже про післявоєнний грязьовий потік, про махання кулаками після бійки: в кращому разі, це драма, яку позичили за відсутності власної; у гіршому — експлуатація покійників і вода на млин міністерства оборони. Простіше кажучи, охмуряння призовників. Розуміння того, що трапилося з нацією — ні на гріш».