Василь Слапчук - Книга забуття

Мені Швейк не видається нігілістом. Усе, що він робить, він не робить зумисне. Він не протистоїть і не заперечує, просто живе, керуючись не загальними, а власними уявленнями про цей світ. Швейк — не позиція. Швейк — аномалія.

Мало забити на війну, треба ще й бути для неї невразливим.

— Та-а, начальнику, тобі б книжки писати, — каже Дайта.

— Посмійся мені! — лякаю її.

У Кабулі, коли ми на летовищі дожидалися гелікоптера, до нас підсіли двоє чи троє солдатів, які займалися на аеродромі поштою. Дізнавшись, що нас відправляють до Джелалабаду, поспівчували нам, повідавши, що це найнебезпечніше місце в усьому Афганістані. Я тоді замість злякатися відчув гордість. Гадаю, що ця дурна гордість досі не вивітрилася. Бо навіть тепер, знаходячи підтвердження словам тодішніх військових поштарів, як ось: «За часів присутності радянських військ район міста Джелалабад вважався одним із найбільш напружених в Афганістані, навіть великомасштабні операції із залученням авіації, десанту і спецназу не могли погасити активність душманів», — я все ще думаю, що мені пощастило з місцем служби. Іноді мене це злить, часом я з цим мирюся. Чоловіки в контексті війни залишаються вічними підлітками. Як тільки вони вдаються до споминів, починають хвалитися. Рідко кому вдається зоставатися тверезим, не упившись пафосом. Сомерсет Моем 1941 року занотував: «Коли ми виграємо війну, я всією душею надіюся, що не подурнішаємо настільки, щоб намислити, ніби перемогли завдяки певним рисам, яких немає в наших ворогів». Не кажучи вже, що нам завжди бракує розуму в той момент, зазвичай опісля ми таки ще більше дурнішаємо. І витворюємо міф, посилаючись на правду… Джелалабад був першим містом, яке таліби захопили після виводу радянських військ. Ще одне підтвердження. Чим би я ще себе потішив? Хоча інформація різна трапляється. Наприклад: «66-а і 70-а окремі мотострілецькі бригади були створені для придушення повстань. Вони мали по три батальйони мотострільців, десантно-штурмовий батальйон, артдивізіон гаубиць, ракетний дивізіон, розвідбат, танковий батальйон і сили підтримки. У цих двох бригадах у ротах було по чотири взводи, замість звичайних трьох».

— Тепер я схожий на якогось карателя-есесівця, — жаліюся Дайті.

— А тоді так не здавалося? — зривається у неї.

— Я стріляв лише в бою, — кажу похмуро.

Війна зсуває, розмиває межі дозволеного. На війні дозволено вбивати. Ворогів, звісно. А якщо зброю до рук узяла жінка чи дитина?.. А якщо й без зброї, але ти вважаєш їх своїми ворогами?.. Не маю на увазі умови, коли доводиться робити те, чого не хочеш, коли немає вибору (хоча, пригадуєте, Сартр запевняв, що вибір завжди є), а ситуації, коли солдат сам вибирає, кого й за що йому вбивати.

Зі мною служив хлопець на ім’я Арсен — наш, українець. Звичайний боєць. Якось у кишлаку, не пам’ятаю, чи це було прочісування, чи він туди попхався по бакшиш, Арсен зайшов до будинку, де на нього напали двоє афганців. Один стукнув Арсена по голові сокирчиною, але без сподіваних наслідків — боєць був у касці (отже, все-таки зачистка), а другий напав із ножем: почали відбирати автомат. Арсен отримав кілька ножових поранень у шию, мав порізані руки — хапався за ніж, проте зумів вирватися й вибіг із будинку. Тут нагодився ще хтось із наших і закинув у двері гранату. Звичайний епізод, мовляв, отакі вони — воєнні будні. Але це ще не вся війна. Бо далі Арсен перестріляв усю родину, скільки їх було в тому домі, від старого до малого — всіх. Не знаю, як йому живеться з цим тепер, а тоді Арсена совість не мучила, наші ліжка були поруч — спав він спокійно. Він учинив це, а потім жив — із відчуттям власної правоти. Він лише помстився за те, що його хотіли вбити. Поза цією ситуацією Арсен не виділявся якоюсь надмірною чи неконтрольованою жорстокістю. Арсенова мама не повірила б, що її син на таке здатен. А якби дізналася? Розплакалася б, розпереживалася… А потім знайшла б оцій страшній історії пояснення й виправдання — війна. Мабуть, так. Я не знаю…

Еренбург говорив, що війна без ненависті так само відразлива, як секс без любові. Ми ненавидимо ворогів за те, що вони нас убивають, або за те, що ми їх мусимо вбивати. У мене був просто секс. Я не відчував до афганців ненависті. Тим більше мене дивували середньоазіати, які виявляли свою ненависть до людей, які, як мені здавалося, були близькими їм за кров’ю, які вірили в того самого Бога. Сам я визнавав за цими людьми право вбити мене. Проте й сумнівами не мучився. Якщо моїй Батьківщині потрібно, щоб я був тут, — я тут. Якби мене прислали сюди копати криниці, я копав би криниці. А мені дали автомата. Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна. У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю. Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у мене, а я — в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках.