Василь Слапчук - Книга забуття

— Невже все так безнадійно й примітивно?

Стенаю плечем.

— Є люди, які визнають героями тільки мертвих.

А була колись така країна — СРСР. «Живими в нас нехтують, — занотував Олександр Бек у фронтовому записнику за 1943 рік. — Із нагороджених тільки 6 осіб живих і 46 — мертвих. Уся кореспондентська й письменницька маса заражена цим політиканством. Дали героєві загинути. Загиблому героєві приписали, чого не було. Цим завдали образи бойовому колективу. Дали йому загинути. Якщо герой загинув — друкують, живий — не друкують. Приписують навіть убитим те, чого не було…».

— Це факти, а я хотіла би дізнатися причину, — напосідає Дайта.

Мене це трохи сердить. Можна подумати, в мене ключі від комори з відповідями.

Кличу на допомогу В. Бистрова, який щодо цього питання висловлює таку думку: «Річ у тому, що всі, хто писав про війну, завжди знали, в чому правда (а те, що їй не відповідало, було, отже, несуттєвим і таким, що не заслуговує на увагу). Тоді як від часів Сократа відомо: істина на боці тих, хто не знає». Дайта задумливо покусує нижню губу. Не схоже, що її вдовольнила відповідь.

— Спокусливо думати, що істина на твоєму боці, — озивається врешті.

Щодо істини. Цзе Сюань у «Воєнному каноні в ста главах» написав: «Розмірковувати про події минулого гірше, ніж займатися справами теперішнього. Коли справ багато, то й способів дати їм раду також велика кількість. Часи міняються, і разом із ними змінюється те, що істинно в даний момент».

— А ще спокусливіше нічого не знати, — кажу я. — Так само спокусливо, як і знати все.

Помовчали.

Чи можна після такої практики вірити теоретичним розмислам Юліуса Еволи: «Базовим принципом, що лежить в основі будь-якого виправдання війни з погляду людської особистості, є героїзм. Війна дає людині можливість пробудити героя, що спить усередині неї. Війна руйнує рутину комфортабельного життя і за допомогою суворих випробовувань пропонує перетворююче знання життя, життя зі смертю. Момент, у який індивід стає героєм, навіть якщо це останній момент його земного життя, своїм значенням безкінечно переважує тривале існування, що проводиться в монотонному споживанні посеред сірості міст. Із духовного погляду така можливість компенсує всі ті негативні та руйнівні аспекти війни, що однобоко й тенденційно підкреслюються пацифістським матеріалізмом. Війна дає змогу людині усвідомити відносність людського життя, і, відповідно, пізнати закон „більшого-ніж-життя“, тому війна завжди має антиматеріалістичний, духовний сенс».

— Хто такий цей Евола?

― Мислитель, який сподівався, що італійський фашизм переросте в лад, базований на традиційних цінностях.

Дайті здається, що я беру її на кпини.

— Що ж це за такі традиційні цінності?

— Найбільше Евола цінує героїчні традиції.

Наприклад: «Вважаємо доречним відтворити таку чудову формулу настанови воїну в стародавній кельтській традиції: „Бийся за свою землю і, якщо потрібно, прийми смерть, оскільки смерть є перемогою й визволенням душі“». Або: «В ісламі „священна війна“ — джихад — і „шлях Бога“ є взаємозамінними поняттями. Той, хто воює, перебуває на „шляху Бога“. Така добре відома приказка, що характеризує цю традицію: „кров героїв дорожча Господу, ніж чорнило вчених і молитви набожних“». І підсумовує: «Завершуючи цю екскурсію в форми героїчної традиції, запропоновану нам різними часами й народами, ми хочемо додати кілька слів. Ми зробили це з певним наміром показати, що сакральність війни, цебто те, що забезпечує духовне виправдання війни і її необхідність, є традицією в вищому смислі слова: це те, що виявлялося завжди і всюди, у висхідному циклі будь-якої великої цивілізації; натомість воєнний невроз, гуманістичне й пацифістське осудження війни, а також концепція війни як „печальної необхідності“ або суто політичного або природного явища — жодна з них не відповідає ніякій традиції: усе це — лише сучасне творення, народжене вчора як побічний ефект розкладу демократичної й матеріалістичної цивілізації…».

— Коротше кажучи, Юліус Евола мріяв про те, щоб кожна людина сприймала своє існування як службу у війську.

— Який жах! — Хитає головою Дайта.

Коли в Ейзенштейна поцікавилися його військовою спеціальністю, він відповів: «Мабуть, рухома мішень».

— Ще можна зрозуміти, коли військові виправдовують війну, бо без роботи бояться зостатися, — продовжує Дайта.

— А ось коли інтелектуали — робиться страшно…