Василь Слапчук - Книга забуття

Янек продовжував сидіти, втупившись у шахівницю. Здавалося, він не чує й не бачить нічого, що діється довкола (а діялося, на думку Наді, щось незбагненне), а переймається лише грою. Проте зовнішні процеси таки фіксувалися десь на периферії його уваги. Нервово шорхнувши під столом босоніжкою, озвався до Надії механічним голосом:

— Це провокація. Я радив би вам устати й піти.

Надія, яка за мить до того, саме так і збиралася вчинити, несподівано для себе, закусивши нижню губу й випрямивши спину, рішуче відповіла:

— Я не боюся провокацій.

Янек лише двічі коротко кивнув, чи то на підтвердження її слів, чи то в такт своїм думкам. Надія глянула Цезареві у вічі, від нервового напруження хребтом побігли мурашки.

— Звідкіля така поінформованість? Ви що — свічку тримали?

Мова її була повільною й холодною, слова ледве протискалися крізь стиснуті вуста.

— Свічку не тримав, свічки по його парафії, — відповів Цезар, киваючи на Янека. — Але інформація достовірна. Хіба ні?

Очевидно, такий розвиток подій його цілком влаштовував. Він відверто розважався, спостерігаючи за нею.

— А якщо й так, то що?

— Ніщо. — Цезар скорчив єхидну міну. — Ось тільки чи зможе наш Колян, цей статевий гангстер, оцінити ваш дорогоцінний дар, а головне, чи зуміє ним скористатися.

Цезар розсміявся. Надія вже ледве стримувалася.

— Ви не можете бути другом Колі…

Янек, ніби його штурхнули, підвів голову й уважно подивився на Надію. Потім швидким рухом переставив фігуру.

— Шах! — Пацнув долонею по важелеві годинника.

Цезар цього не чекав. Пиха в одну мить злетіла з нього, усім тілом подався до столу, його очі гарячково бігали шахівницею.

— І мат! — Янек допив сік, смачно прицмокнув і облизав губи.

Цезарів погляд перестав метатися. Тепер він тупо дивився в одну точку.

— Не може бути!

Янек неквапом дістав із пошарпаного портфеля, прихиленого до ніжки стільця, револьвер із глушником і, приставивши Цезареві до чола, вистрелив.

Ніби пляшку шампанського відкоркували.

Цезар упав обличчям на стіл. Окремі фігури на дошці повалилися. Долу зацяпотіли краплі крові.

Надія страшенно перелякалася.

«Господи! Що ж це робиться?!» — Думки в голові плуталися.

А що коли Янек і їй приставить дуло до лоба… Треба втікати, кликати на поміч… Але продовжувала непорушно сидіти, заклякнувши й занімівши… Зоставалася надія, що зараз здійметься ґвалт, гукнуть пробі, викличуть міліцію, чим відволічуть увагу вбивці… Проте ніхто не помічав того, що відбувалося за цим столом, усі були заклопотані собою, продовжуючи пити, жувати, правити теревені… Надія вирішила, що настав її смертний час.

— Це входило в правила гри, — спокійно мовив Янек, ховаючи револьвер до портфеля. — Не переймайтеся, Цезар був не дуже хорошим…

У неї дещо відлягло від серця. Ось тобі й ботан! Завалив цього крутого рейнджера, наче пил зі столу змахнув. Надія дивилася на Янека розширеними очима.

— А ви? Ви хороший? — запитала з тремтінням у голосі.

Янек непевно здвигнув вутлим раменом.

— Я не дуже поганий.

Він розглянув стіл, ніби перевіряв, чи нічого не забув. Підсунув до себе шахового годинника, вагаючись, що з ним робити.

— Може, візьмете собі?

Надія здивувалася цій пропозиції. Активно захитала головою.

— Я не вмію грати в шахи.

— Ще навчитеся. Ніколи не пізно. Я також не вмів, а ось, бачите…

«Та ж бачу…» — Надія намагалася оминати очима тіло Цезаря.

Подумала, що цей годинник — речовий доказ із місця злочину.

— Тоді чому би вам не подарувати мені пістолета?

Янек усміхнувся.

— Можливо, Цезар і був правий щодо вас. — Він зняв окуляри (наче забороло, лице одразу ж набуло беззахисного виразу) й, похукавши на них, узявся протирати носовичком скельця. — Принаймні в почутті гумору вам не відмовиш.

— Дякую.

Якщо вже вона веде світську бесіду із цим тихонею-маніяком у товаристві свіжого трупа, то, мабуть таки, самовладання повернулося до неї.

Поклавши годинника до портфеля, Янек звівся. Надія наслідувала його приклад. Затиснувши портфеля під пахвою, другою рукою він легенько взяв її під лікоть.

— Ходімо.

Знову занепокоїлася. Кортіло запитати, куди, однак не зважилася.

― А розрахуватися?

— Уже заплачено.

Нічого не залишалося, як підкоритися його несильному, але наполегливому потиску.

— Там зосталися відбитки ваших пальців, — мовила Надія. ― На склянці…

— Ви пропонуєте перемити в цій забігайлівці посуд? Чи підбиваєте мене поцупити склянку?