Василь Слапчук - Книга забуття

― Я нетутешня. Я шукаю Колю Корнелюка. Ви не пам’ятаєте такого?

Стара дрібно закивала.

— Хороший був хлопчик.

Надія в одну мить наповнилася радістю, як од благої звістки.

— А ви не знаєте, де він зараз?

— На войні його вбили, — без заминки відповіла бабця.

— Як убили?! Його ж тільки покалічило…

«Вижила стара з розуму», — відчула розчарування.

— Він сам так про себе казав. Одних, каже, вибили зразу, а мене так, шоб помучився…

Розчарування змінилося подивом: «А ця бабулька ще б мене в шахи обіграла, якби я вміла грати».

— Отамики їхня хата була. — Бабця вказала скрюченим коричневим пальцем у бік одного з румовищ. — Акурат на Покрову Микольцьо спалив її.

«Цікаво, справді бачить чи навмання пальцем тикає?» — Надія шукала у виразі бабиних очей якихось ознак, що підказали б відповідь.

— Як це спалив? Навіщо?!

— Казав, шо й сільраду спалить, і обком партії, якшо йому кватири в городі не дадуть…

—І що?

— Спалив тіко хату свою. Бог милував, моя од неї не зайнялася. Дві ночі в мене ночували. А ліжко ж у мене одне, то Ганка на перині долу спала, а Микольцьо зі мною на ліжку. Пробудився вранці та й каже: тепер бабо, я, як порядний чоловік, мушу з вами оженитися. — Стара захихотіла.

«Прикольна бабця». — Надія теж усміхнулася.

— А далі? Далі — що?

— До шпиталю його забрали, а Ганка, мати його, зосталася в мене жити… А потім Горбачов виписав для них обох кватиру…

«Треба їхати до міста». — Надія озирнулася на авто, біля якого в розхристаній сорочці стояв водій і, закинувши голову, стежив за жайворонком. Відшукала очима пташину, що бриніла в небі срібним дзвоником. Озирнула зелену пустелю лану.

— Бабцю, як же ви тут самі живете?

— То так, як у раю живу, а то так, як у пеклі. Залежить від того, шо мені пригадається…

— Я вам грошей зоставлю, або поїду продуктів куплю ― все, що скажете…

— Нічого мені не тре, дитино. Усе в мене є. І для життя, і для смерті. Тільки ні життя нема, ні смерті. Не клопочися. Мене Свєтка Полундра доглядає, їй за те гроші з району платять…

Авто рушило, Надія озирнулася, помахала бабці рукою. Та сиділа в тій самій позі, у якій вона її застала. Може, натомлена розмовою в свої дев’яносто з гаком, знову задрімала із розплющеними очима. А може, склепивши набряклі повіки, з яких обсипалися вії, прозирає в суть речей та явищ… Навіть якби Бог сподобив Надію також прожити сто літ (або й двісті), їй однаково не вдасться осягнути це мистецтво сліпоти й прозріння. Але вже тепер вона почувалася такою ж самотньою й покинутою, як ця стара.

— Іване Миколайовичу, якщо чоловік служив у Афганістані, а зараз на інвалідності, він залишається на обліку у військкоматі? — звернулася до водія. — Потрібно роздобути адресу однієї людини.

— Бачу, краще через спілку ветеранів шукати, — відповів той.

Він зробив кілька дзвінків, і ще не виїхали з села, а Надія вже мала кінцеву адресу подальшого маршруту.

— То ви також «афганець»? — запитала, не дивуючись цьому збігові.

Водій спочатку подивився в дзеркало заднього виду, ніби перевіряв, чи ніхто їх не наздоганяє, і тільки після цього відповів:

— Повен комплект: поранення, контузія, орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу»…

— Не шкодуєте?..

Не встигла розгорнути своє запитання сповна, як отримала однозначну відповідь:

— Війна зробила з мене людину.

Категоричність тону співрозмовника не заохочувала продовжувати зачеплену тему.

«Солдафон довбаний. Голова в нього, мабуть, — суцільна костомаха, — із неприязню втупилася в круглу червону потилицю ― У кулі від боулінгу й то мозку більше».

Заплющила очі.

Друге, що вразило тринадцятилітню Надю, після того, як вона пережила шок, побачивши в одному місці таку кількість покалічених хлопців, було те, що вони сприймали війну і власне каліцтво без осуду й нарікань, як щось належне й виправдане. Це не була звичайна покірність чи приречення, а якщо й так, то якась їх вища форма. Можливо, за цим стояло самозречення, відмова визнавати за собою право на власне життя. Коли Надя поділилася своїми спостереженнями з Миколою, він насупився і знизав плечем.

— Війна п’янить, — мовив замислившись.

— І тебе?

Микола наче не розчув.

— Ти подивись на них, вони ж усі, як обкурені…

— А ти?

— Але вони ще завиють, суки, ще настане час похмілля…

Надю здивували його слова.

— А ти хіба не з ними?

— Тоді вони дізнаються, як мені зараз…

Дивним він був, звичайно, хлопцем. Коли напивався — як усі, а коли тверезий — якийсь нетутешній, як із іншого світу чи іншої планети.