Василь Слапчук - Книга забуття

— Ця війна ще всім дасть пизди, — казав злісно.

І, не соромлячись Наді, плакав.

Розклепила повіки тільки тоді, коли авто зупинилося.

— Зачекайте, я піду розвідаю, — кинув водій, вибираючись із салону.

Надія дістала косметичку, подивилася в дзеркальце. Вологою серветкою прибрала з обличчя жирні полиски, підвела губи. Вийшла, щоб розім’яти ноги. Примружившись на сонце, згадала, що має чорні окуляри. Повернувся водій, доповів:

— Там тільки секретарка. У неї немає потрібної інформації. Каже, що голова буде через годину.

Подивився на неї запитально.

«Службу знає», — зазначила, цього разу схвально.

— Я тут зачекаю. Посиджу в кафе, кави вип’ю. — Кивком вказала у бік червоних парасольок, що майоріли навпроти через дорогу. — А ви знайдіть готель і замовте дві кімнати на добу.

Виявилося, що всі столики зайняті. Проте вільні стільці були.

«Доведеться проситися до чужої компанії», — подумала прикро.

Замовила в офіціантки каву. Роззирнулася, до кого б підсісти. Її увагу привернули двоє чоловіків, власне один із них, — у камуфляжі, що навело Надію на думку про його причетність до ветеранської спілки. Обидва — з вигляду сорокарічні, той, що в плямистій уніформі, — фізично міцний, самовпевнений, не позбавлений привабливості, якщо судити по-жіночому; другий нагадував інтелігента-доходягу: вутлий, сутулий, в окулярах, коротше, нічим не примітний і ні на що не придатний. Чоловіки грали в шахи і, здається, інтелігент програвав, оскільки закляк, утупившись у дошку з фігурами, натомість суперник знуджено потягував коньяк, розглядаючи присутніх і перехожих дівчат та жіночок.

«Дивна парочка», — відзначила, простуючи до їхнього столика.

— Дозволите? — Взялася за спинку пластикового стільця.

— Матимемо за честь, — відповів вояка. — Приєднуйтеся, Надієчко.

Від здивування вона навіть завмерла.

— Ми з вами знайомі?!

— Знайомі? Ні, куди нам, ми люди прості. Це ви знаменитість… А окрім цього, ми багато чули про вас від Колі.

А тепер Надія цілковито розгубилася.

— Від якого Колі?.. Ви знаєте Колю?!

— Не просто знаємо — ми його найближчі друзі. Ми з Кульчиком-Мурчиком — нерозлийвода. — Широко й білозубо всміхнувся. — Хіба він вам про нас ніколи нічого не розповідав? Мене звуть Цезарем, а ось цього мудрагеля — Янеком.

Янек, не відриваючи погляду від дошки, кивнув.

Надії здалося, що вона й справді колись чула від Миколи ці імена (мабуть, поганяла).

«Вони могли бути тоді в санаторії, — знайшла для себе більш-менш вірогідне пояснення. — А тепер темнять, щоб поприколюватися або справити на неї враження».

— Коли так, то вам має бути відома нинішня його адреса. — Нарешті опанувала себе. — Не підкажете?

Офіціантка принесла каву. Запитала, чи потрібна їй індивідуальна попільничка. Надія подякувала офіціантці, заразом відмовляючись від запропонованої Цезарем цигарки.

— Вибачайте, не уповноважені. — Відкинувшись на спинку стільця, Цезар затягнувся. — Кого Колян бажає бачити у себе вдома, тому він сам дає адресу.

Говорив він жартівливим тоном і дивився дещо насмішкуватими очима. Підіграючи йому, Надія підібрала інтонацію, що пасувала би до його тону.

— Здається, ви не дуже хочете, щоб я знайшла Миколу.

Янек підвів голову від дошки й уперше подивився на Надію. Вона вгледіла шрам, що проліг від надбрівної дуги біля правого ока вниз по щоці майже до підборіддя. Очі мав серйозні й пронизливі. І мова його звучала серйозно:

— Так і є, ваша правда. Він не хоче, бо думає, що ви — Миколин рай, а я тому, що переконаний — ви станете для Миколи пеклом.

Надія повторно збентежилася.

Янек підніс до рота склянку з соком, зробив ковток і скривився. Поставив склянку й тією самою рукою обережно пересунув фігуру, а після цього натиснув на важіль шахового годинника, що стояв поряд із дошкою. Потім ще раз промочив горло. Але Цезар не дозволив йому довго розслаблятися, він зробив миттєвий хід, і Янек знову, обхопивши голову долонями, замислився над ходом у відповідь.

Цезар розвалився на стільці, закинувши ногу на ногу (його грубий черевик із високою халявкою мало не вперся їй у стегно), з виглядом господаря життя. Надія обережно посунулася разом зі стільцем. Цей її маневр не пройшов непоміченим, головне, судячи з виразу Цезаревого обличчя, був сприйнятий неадекватно.

— Знаєш, яка в неї партійна кличка? — Цезар звертався начебто до Янека, хоча свердлив Надію нахабними очима. — Міс Золотий Анус. Так називали її всі, хто був у курсі сексуальних збочень її чоловіка. Нічого серйозного — просто дядькові хлопчики подобалися, а він сам собі боявся в цьому признатися. Мучився, бідолаха, аж поки знайшов компромісний варіант. Підібрав дівчинку, у якої, як мовиться, ні сіськи, ні піськи, та й зробив із неї хлопчика. А, знаєш, яке виправдання знайшла наша міс цій специфіці сімейного життя?.. Що так збереже цноту для нашого Колі. Уявляєш, вона ще спереду нечепана!..