Руслан Горовий - Ген воїна

— Як це розуміти?

— Ну-у, — Марічка відірвала пластир, який прикривав рану на Андрієвій спині, — наша медицина набагато сильніша за вашу. Це тобі зайвий доказ того, що моя історія правдива. Давай сюди.

Марічка забрала пластирі і поклала в кишеню комбінезона.

— А я весь час вважав, що люди походять із Африки, — не до діла вставив Андрій.

— За великим рахунком, це теж правда. Різні групи були залишені в кількох місцях. Зокрема й у Африці, в Єгипті.

— Піраміди!

— Точно. Хочеш подивитися?

Андрій кліпнув очима і злегка таки вщипнув себе. Марічка це помітила і голосно засміялася.

— Ось таким ти мені подобаєшся набагато більше. Ходімо.

Вони піднялися нагору, зайшли в той самий коридор. Марічка натиснула на пульт і стіна, тепер вже кам’яна, відійшла вбік, відкриваючи знайому Андрієві кімнату.

Вони зайшли всередину, двері зачинилися, і знову блимнуло світло. Ще за хвилину Андрій вийшов чи то у печеру, чи то у кімнату.

— Ми в Єгипті?

— Так, в одній із гробниць малої піраміди. Я спеціально обладнала вихід саме тут, бо тут не проводять екскурсії. Назовні десь друга година дня, людей, гадаю, чимало, тож давай вийдемо тихенько, не привертатимемо до себе уваги.

— Стій, — Андрій узяв Марічку за лікоть, — як ти це робиш?

— Що саме?

— Переміщуєш нас у просторі.

— Гм, — Марічка замислилася. — Розумієш, це не зовсім моя парафія, бо я радше, як у вас кажуть, соціолог. Мені важко пояснити тобі технічні деталі, але це щось подібне до того, що ви називаєте телепортацією.

— Дотепниця, — хмикнув Андрій.

— Не ображайся, я не хотіла тебе принизити. Проте рівень розвитку вашої науки не дозволить вам скористатися нашими шлюзами для... як ти кажеш — переміщення у просторі. Навіть якщо ви їх знайдете, то не зрозумієте, що це і як воно працює. Це все одно, якби, скажімо, мураха залізла в комп’ютер і навіть знайшла процесор. Загальної картини того, як працює комп’ютер і навіщо він потрібен, мураха не усвідомить. Вона навіть питання такого поставити не в змозі.

— О, тепер я мураха, приїхали...

— Може, я трохи й перебільшила. Ходімо.

Марічка зникла у ніші збоку кімнати. Андрій пішов за нею і побачив, що коридор веде вгору. На підлозі хтось настелив дощок, щось на зразок сходів. Він тримався за дерев’яний поручень і йшов за Марічкою.

Підніматися довелося хвилин із п’ять.

— То ми з-під землі просуваємося? — спитав Андрій.

— Насправді кімната десь на рівні поверхні землі, а вихід зроблено набагато вище, десь посередині піраміди, вже поруч.

Марічка вийшла першою і притулилася до бічного каменя. Андрій визирнув назовні, в обличчя вдарив жар пустелі.

— Іди до мене, — гукнула Марічка, — тільки пригнися!

Він, пригнувшись, підійшов до неї.

— Сюди ніхто не ходить, тож краще не привертати увагу місцевої поліції.

— Дивись: ближча до нас — піраміда Менкаура. За нею — Хефрена. А ще далі — найбільша, то піраміда Хеопса. Правіше до Нілу, звідси не видно, — Сфінкс.

Андрій мовчки розглядав піраміди, пустелю і людей унизу.

— Знаєш, Марічко, — він взяв жінку за лікоть і повернув до себе, — все це більше схоже на сон, але я тобі вірю.

І саме зараз із Марічкиної кишені почувся зумер. Жінка витягла телефон, глянула на дисплей. В її очах була тривога.

— Ми маємо повернутись у бункер — прийшло повідомлення від старшого, я маю його переглянути.

— Командири груп, до мене!

Старший альфівець відпустив тангенту рації. Він стояв біля «Джипу» у голові колони і чекав підлеглих, носком черевика ворушачи камінчики порепаного асфальту. До чоловіка підбігло п’ятеро.

— Отже. Наша ціль — піонерський табір. Він за два кілометри далі по дорозі. Беремо табір у кільце. Усіх, кого побачите, «знімати» без попередження.

Один із бійців хотів було розкрити рота, та командир не дав йому це зробити:

— Це наказ, полонених не брати. Усю відповідальність беру на себе. Все, вільні. Розберіться з ділянками, за п’ятнадцять хвилин кільце має бути замкненим.

Вояки розійшлися. Старший залишився біля джипу.

«Що ж тут у біса сталося? — чоловік присів до землі і підняв із дороги камінчик. — Майже як на війні. А якби мої хлопці були на місці тих, кого ми зустрінемо, і що тоді? Легко казати — полонених не брати».

Андрій знову опинився в бункері. Він сів на ліжко і дивився на жінку.

Марічка натиснула на кнопки пульту, і на стіні виплив екран. За мить на екрані з’явився чоловік. Він був одягнений у комбінезон, схожий на той, у якому була Марічка. Позаду чоловіка видно простору кімнату. Однак щось детальніше розгледіти Андрій не міг.