Руслан Горовий - Ген воїна

— І то правда. А де бувати довелося?

— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.

— Ясно.

У цю мить повернувся Сомов.

— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.

— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.

Чоловіки пішли в бік хати.

— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.

— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».

— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.

— І знайшли? — реготнув Сомов.

— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.

— Тобто — поки що?

— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!

Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну тканину.

— Усе, тепер не попалять. Обидва — за дровами. Я вийду на зв’язок із другою групою і розпалю буржуйку. За годину буде темно, давайте швидше.

Надворі сутеніло. Сонце, яке й так майже сховалося за лісом, прикривала чимала хмара. Дмухнув вітерець, і здалося, що село на мить ожило, — десь скрипнула надривно хата, десь заскреготіла іржавою завісою стара хвіртка.

— Я у хаті був, — Василь бігав біля столу, виставляючи зі старого трюмо тарілки та ложки, — чую, у сараї щось шарудить. Ти ж попереджала бути обережним, то я потихеньку взяв карабіна і туди.

Василь зняв згори пічки торбину, дістав хлібину і почав нарізати. Марічка сиділа на лаві біля столу і не втручалася у приготування вечері, уважно слухала.

— Дивлюся, а там він. Із автоматом і, головне, вже біля підвалу, де твій пристрій. Відчинив підвал, посвітив ліхтарем і — вниз. Я по-тихому, до сараю. Зайшов і за огорожею присів. Бачу, наплічник його нагорі, а зброю він із собою забрав. Я, про всяк випадок, карабін на підвал навів і чекаю. Довго він там був, хвилин десять. Здається, навіть телефонував комусь. А потім почав підніматися. Бачу — рука з’явилася з автоматом, голова. Думаю: якщо зараз нічого не зроблю, то потім пізно буде. Він саме на автомат зіперся, повністю вилізти хотів, а я: «Стій на місці!»

Дід наклав собі в миску картоплі, додав шмат заячого м’яса.

— А чого це ти, Марічко сидиш? Їсти давай!

— Потім, — нетерпляче перебила жінка, — і що далі?

— Далі, — ложка, яку Василь саме підносив до рота, на мить завмерла, — далі він вмить, я навіть не зрозумів як, кинувся вбік і дав чергу в мій бік. Я також натиснув на курок і впав.

Дід відкинув сиве пасмо від правого вуха.

— Ось.

Самий кінчик вуха був неначе зрізаний, кров вже запеклася.

— То чого ж ти не сказав, що він тебе поранив! — Марічка підвелася і підійшла ближче, щоб оглянути вухо.

— Ой, поранив, називається, — дід посміхнувся, було видно, що йому приємна увага жінки. — Подряпав просто. А от я поцілив. І треба ж було... Одна куля — і десь під серце, мабуть. Я, може, з півгодини лежав, не вставав, боявся. Тоді підійшов, а він вже хрипить.

Дівчина оглянула вухо Василя, дістала з кишені якийсь спрей і побризкала. Дід умисне скривився, а потім посміхнувся.

— Та залиш ти, правда, дряпнуло тільки.

— Отож він бачив передавач, — Марічка знов сіла на лаву.

Вона відламала невеличкий шматок хліба і почала жувати скоринку.

— Точно, бачив. І навіть комусь дзвонив.

— Значить, часу у нас обмаль, — жінка встала. — Зробимо так. Я маю з’ясувати, хто він. Передавач поки не вимикай.

Василь також підвівся.

— Мерця поховати, чи як?..

— Поховаємо. Не проти ночі ж. Давай завтра, я повернуся під вечір і відтягнемо його до цвинтаря. А ти, може, зрання яму там десь вирий, ближче до лісу, щоб уваги менше привертала.

Старий хитнув головою, мовляв, зроблю як годиться.

— Ось, — жінка простягла Василеві свій телефон, — я вийду на зв’язок сама. Якщо ще щось трапиться, просто натисни на кнопку, вона тут одна. В разі чого, я зможу дистанційно підірвати передавач. Однак при цьому тут усе зникне в радіусі метрів п’ятиста.

— Ого! — Василь здивовано прицмокнув. — Таке маленьке, а так гахне?

Жінка мотнула головою і підійшла до сінешніх дверей.

— Вибач, Василю, що втягла тебе в це.

— Не вигадуй, дитино, я ж розумію, що ти не мала іншого вибору. Все одно, таке життя, як у мене, — не життя.