Руслан Горовий - Ген воїна

Від несподіванки Андрій кліпнув очима і прокинувся. Виявилося, що це сіпнувся бус. Сіпнувся і спинився.

Анісімов звірив точку зупинки за GPS-навігатором, наніс її на папір і повернувся до групи.

— Дивіться, — він був зосереджений, як і належить старшому, — ми тут, біля Дитятків. Увіходимо в зону, а потім, щоб не шурувати табуном і не привертати зайвої уваги, розділимося.

— А навіщо розділятися? — обізвався росіянин. — Ми так не домовлялися.

— А ми з тобою, Ваню, взагалі ніяк не домовлялися, — у голосі Анісімова відчувалася сталь. — То керівництво домовлялося, а не ми. Зараз ти на моїй території і маєш виконувати мої накази, інакше можеш лишатися в бусі.

Росіянин лише мовчки знизав плечима, втупившись у карту.

— Тож група номер один — я і Сомов. Група номер два — Бойко і Дяченко. Бойко — старший. Рації увімкнені постійно, але зберігаємо мовчання.

— Вони ж кодовані, ніхто все одно не підслухає, — озвався Дяченко.

— Дяк, ти не бубни, а слухай, — обірвав Анісімов. — Я не знаю, які ще специ тут у зоні зараз із нами, отож ризикувати не хочу. Щогодини я притискатиму тангенту, ви будете чути звук, отже все в нормі. Якщо станеться щось справді неординарне, тоді виходимо на нормальний зв’язок, ясно?

Чоловіки кивнули.

— А я? — росіянин вороже дивився на Анісімова.

Той витримав погляд.

— А ти, Ваню, зі мною підеш. Я ж за тебе відповідаю. Ще раз дивимося на карту. Зустрічаємося завтра о тринадцятій нуль-нуль біля села Корогод в урочищі Роз’їжджі Гори. Там на околиці — колишнє виробництво добрив. Ось, я позначив точку збору на карті. Перевіримо село. За даними мобільного оператора, СМС надійшло десь звідти. Наразі все. Пішли.

Дверцята бусика тихо ковзнули вбік, п’ятеро людей у камуфляжі перетнули дорогу і зникли у лісі. Кілометрів зо три усі йшли разом. Попереду з’явилася неширока галявинка. Посеред неї стояли бетонні стовпи із натягнутим на них у кілька рядів колючим дротом і розділяли ліс на дві половини. На одному зі стовпів прикручено металеву поіржавлену табличку з написом: «Зона відчуження. Прохід заборонено». Якраз біля нього два верхні ряди дроту було зрізано, а на нижні кинуто чималу сосну.

— Кордон на надійному замку, — реготнув Михайлов.

— Такі дірки не латають, — не підтримав глузування росіянина Анісімов, — їх не так багато, а отже легко контролюються. Зазвичай патрулі ховаються десь поблизу таких місць і ловлять тих, хто не вміє читати табличок.

Чоловіки перейшли по стовбуру сосни на інший бік галявини. Ліс тут був не такий, як перед зоною. Андрій попервах не міг збагнути, в чому річ. Однак почув чавкання під ногами росіянина і все зрозумів. Гриби. Трава навколо всіяна грибами. Вони росли так щільно, що здавалося: ступаєш не по траві, а по килиму з грибів.

— Ось так і має виглядати справжній ліс, — перехопив Андріїв погляд Анісімов.

— Я таке колись раз в житті у Карелії бачив, — захоплено додав росіянин.

— Їх тут ніхто не збирає, бо тягнуть усю погань із землі. Їх можна їсти лише два рази в житті. Перший і він же останній, — засміявся Анісімов. — Гаразд, урок краєзнавства вважаю закінченим. Ми — праворуч, а ви — трохи лівіше по стежці. Бойко, питання є?

Андрій хитнув головою. Три фігури відділилися і за мить розчинилися в лісі.

— Ох, не подобається мені, що ми розділилися, — буркнув Дяк і подивився у той бік, куди пішла перша група.

— Не бурчи, — Андрієві і самому це не дуже подобалося. — Будеш командиром, отоді й будеш командувати. Давай за мною.

Казан у пічці зашипів, окріп вирвався з-під кришки і полився на вугілля.

— От трясця, — Василь схопив ганчірку і трохи відсунув кришку на бік.

У казані булькала картопля, хату наповнив аромат зайчатини, у якій вона тушкувалася.

Старий кинув ганчірку на припічок, підійшов до вікна і визирнув на вулицю. На дорозі було порожньо. Чоловік оглянув хату і заходився прибирати. Відсунув лаву, закинув під неї старий деркач, від чого здійнялася курява.

— Та що ж це таке? — забідкався Василь. — Усе з рук валиться.

Він прочинив кватирку. І знову заметушився по хаті. Навіщось підійшов до старого, ще повоєнного рукомий­ника. Проста, однак дієва конструкція з’явилась у хаті ще за батьків. Бачок, щось на зразок крану, який подавав воду, коли на нього натискали знизу, порепана емальована раковина на тумбі, всередині якої стояло відро. Ламатися не було чому, і такі речі у теперішньому Василевому житті мали неабияку цінність. Старий перевірив, чи є в бачку вода. Потім зазирнув у тумбу, чи, бува, не повне відро. Потім підійшов до шафи і відчинив дверцята. У дзеркалі відбилася кімната і Василева постать.