Руслан Горовий - Ген воїна

У якийсь момент я відірвав погляд від підлоги й подивився перед собою. Серед терміналу стояв худий і тримав руку в кишені піджака. Люди простували повз нього і не помічали нічого. Я навіть не почув, радше — відчув, як клацнув запобіжник пістолета в його кишені...

— Ксю, біжімо! — я смиконув сестру за рукав і потягнув її вздовж терміналу...

«Слався, Отєчество наше свободноє!» — гімн увірвав сон несподівано й голосно. Іван розплющив очі й глянув на тумбочку біля ліжка, на якій дзеленчав мобільник. Потім повернув голову і подивився у вікно. Було дуже рано, сонце ще не зійшло. Москва, яка, здавалося, не спить ніколи, принишкла. Вона забула, що вже пора зустрічати недільний ранок.

— Вашу ж мать, — тихо лайнувся Іван.

Він обережно скинув із себе ногу рудої дівчини, яка не зважала на волання телефону і безтурботно спала наче вбита, дотягнувся до тумбочки і натиснув кнопку на апараті.

— Михайлов, терміновий збір на базі, — почулося зі слухавки. — Машина чекає під парадним. Десять хвилин на збори.

— Що за... — почав обурюватися Іван, та в слухавці вже лунали короткі гудки.

Чоловік підвівся, потер скроні і пішов у душ.

За роки служби він звик, що його можуть викликати будь-якої миті. Дзвінок міг пролунати і серед дня, і ось, як зараз, посеред ночі. Де б Іван не був — у ресторані з друзями, чи у спортзалі, або ж у ліжку, він завжди чекав на дзвінок. І коли телефон обзивався, Іван кидав усе.

Таку долю він обрав несподівано, проте свідомо. На першому курсі інституту раптом відчув, що в його житті не вистачає яскравих фарб. Іван кинув навчання та пішов до армії. Батьки-геологи були шоковані, однак не втручалися. У війську високого, накачаного і до того ж розумного хлопця помітили відразу. Через три місяці, ще у навчальний період, його викликали до командира частини.

Хвилину, коли Іван вперше побачив свого куратора, запам’ятав назавжди. Його зустрів невисокий, однак міцно сформований, коротко стрижений чоловік. На вигляд йому було близько сорока. Він простягнув Івану руку, і той відразу відчув її силу. Юнак зрозумів, що перед ним стояла людина, яка володіє не тільки неабиякою фізичною силою, а й має залізну волю.

Чоловік запросив Івана сісти і взяв зі столу теку з паперами.

— Рядовий Михайлов, я переглянув твою справу, і у мене до тебе є пропозиція. Тобі відомо щось про загони спеціального призначення?..

Від того дня, коли відбулася та розмова, спливло немало часу. Іван уже розміняв свої тридцять років. Батьки і досі не розуміли, чому син, замість нормального життя, став військовим, чому обрав погони. Проте він ніколи не шкодував про свій вибір.

Іван вийшов із душа, глянув у дзеркало. Звідти до нього придивлявся світловолосий богатир.

«Добре, що поголився звечора, — Іван провів долонею по підборіддю. — Цікаво, і куди тепер? Грозний? Навряд. Може, Сухумі?»

За п’ять хвилин Іван, вбраний у чорну водолазку і військові брюки, вже стояв біля вікна і дивився на Волгоградський проспект. Небо почало сірішати, машин майже не було.

— Звісно, тільки ж четверта ранку, — буркнув Іван і підійшов до ліжка. — Тіно, агов? Прокинься.

Із Тіною він познайомився десь із рік тому. Просто замовив дівчину для ескорту. І вже з першої зустрічі між ними виник дивний взаємовигідний зв’язок. Андрієві подобалося, що Тіна ні про що не розпитувала, а головне — її можна було викликати у будь-який зручний час. Своєю чергою, Тіна отримувала те, що любила найбільше, — чудовий секс і чималі гроші.

— Що, жеребчику, знову зголоднів? — зазвичай воркотіла дівчина у трубку, коли він набирав її номер. — Зараз приїду, подивлюся, наскільки ти голодненький.

Дівчина завовтузилася у ліжку і перевернулася на інший бік.

— Тіно!

— Чого тобі? — вона розплющила очі, піднялася і сперлася на лікті.

Коли ж побачила, що Іван вдягнутий, кілька разів струснула головою, таки відігнала від себе сон.

— Куди це ти серед ночі?

— Слухай, часу обмаль. Я пішов. Коли виспишся, залишиш ключі унизу на вахті. Зрозуміла?

— Зрозуміла. І що, це все?

Дівчина підтягнулася і вхопила Івана за водолазку.

— Ні, — чоловік відкрив гаманець, дістав кілька стодоларових купюр і кинув на ліжко. — Я зателефоную.

— Фу-у-у, який ти! Ну, як хочеш.

Тіна відпустила Івана і відкинулася на ліжку. Її загоріле тіло оголилося повністю.

— Усе! Без дурниць тут. Нічого в квартирі не займай, — Іван натягнув легкі штурмові черевики.