Руслан Горовий - Ген воїна

Із переляку я озирнувся довкола. «Шипхол» жив своїм звичним життям. Люди метушилися, як мурахи. У величезному панорамному вікні було видно, як один за одним злітали літаки.

— Маячня, — роздратовано відповів я мобільникові й засунув його до кишені.

Бук залишив на столі й підійшов до барної стійки:

— Ван «Хейнікен», пліз.

Зробив кілька ковтків просто з пляшки і повернувся в напрямку до свого столика.

— Що за...?

Стіл був порожнім — ані бука, ані наплічника. Машинально ковтнув із пляшки і підійшов до столу. На ньому лежав клаптик паперу з написом: «Термінал «Б», четверті ворота. За десять хвилин».

Дурня якась. Я знов озирнувся навколо. Оце тобі... Добре, хоч документи зі мною і квиток. Глянув на мапу аеропорту і рвонув у бік терміналу «Б».

Секундна стрілка почала рухатися зі швидкістю літака, що злітав. От хто так будує? Рознесли аеропорт на пів-Троєщини! Добігти до потрібного місця через натовп — це вам не іграшки. Ескалатор, пандус, тепер — ліворуч. Знову ескалатор. Чорт! Кому потрібні ці горизонтальні ескалатори? Ліворуч. Марш-кидок на двадцять метрів. Так, он туди! Ще ліворуч. Усе. На місці!

Відхекався, підхожу до четвертих воріт. Ось і маєш. Звідси ж мій рейс на Київ! У голові все йде обертом. Аж раптом хтось ззаду взяв мене за лікоть.

— Ксю?! — переді мною й справді стояла Оксана. Із моїм наплічником і буком. — Я не розумію?..

— Тихіше, — Ксю обійняла мене, я відчув, як калатає її серце. — Нарешті я тебе знайшла...

— Ти? Мене?

— Як я злякалася за тебе! Зник, нікому нічого не сказав. Якби не твій блог, я б і не знала, де шукати!

Я й справді нічого не розумів, думки плуталися. Притиснувся до сестри, яка заспокійливо гладила мене по спині.

— Сядь, — Ксю всадовила мене в крісло й примостилася поруч. — Що сталося, Сергійку? Куди ти зібрався?

— Я? До Києва. Мене викинули з Куби... я шукав тебе... вся ця історія з літаком... батьки, — я відчував, що голос мій зривається на крик, слова плуталися одне з одним...

— Заспокойся, у тебе просто нервовий зрив. Ти вживав ліки?

— Ліки? Які ліки? Ксю, ти можеш пояснити мені, що відбувається?

— Я не змогла тобі додзвонитися. Зайшла на твій блог і почала читати. Зрозуміла, що ти не вживаєш ліків, і в тебе зрив. І помчала за тобою.

— Це я помчав за тобою! Ти написала мені, щоб я допоміг!

— Ні. Я писала тобі, щоб ти допоміг мені з готелем на Кубі, а ти зник.

— А це? Що це? — я показував їй есемески. — Це що? «Згадай батьків»!

— Я хотіла повернути тебе назад у реальність. Думала, що коли ти згадаєш родину, то вийдеш на зв’язок!

— А це: «Сиди на місці й не рухайся»?

— Через блог я зрозуміла, що ти в Амстердамі, і вилетіла найближчим рейсом, щоб перехопити тебе, поки ти не встиг вилетіти на Кубу.

— Запізно, я вже звідти.

— Ні, ти тільки збирався туди летіти!

— Що?!! — світ навколо мене на мить похитнувся, здалося, що в голові клацали якісь тумблери.

— Сергійку, заспокойся, будь ласка... — Ксю гладила мене по голові, мов малу дитину. — Я розумію, що не мала залишати тебе самого надовго. Ти знову згадав про загибель батьків і припинив вживати ліки. Ти зірвався.

— Стоп, Ксю, — я поклав свою руку на її. — Один із нас тут точно божевільний.

— Нащо ти так?

— Я щойно прилетів із Гавани, де шукав тебе, я знаю про літак і про всю операцію, під час якої загинули батьки.

— Сергію, — Ксю плакала і розтирала сльози, — припини, мій маленький. Це я винна, ми повернемося додому і знову підемо до лікаря.

— Годі! — мій терпець увірвався. — Я доведу тобі, що я не дебіл. Куди, ти кажеш, я мав летіти?

— На Кубу, — Ксю схлипнула й витерла розмазану під оком фарбу.

— А я кажу, що тільки-но звідти повернувся і прямую на Київ. Це легко перевірити, ось, дивись!..

Я дістав із гаманця квиток на свій літак і простягнув Оксані. Вона взяла, глянула на нього і знову розридалася.

— Ти чого? — я обережно витягнув із її руки квиток. — Ось поглянь: моє прізвище, сьогоднішнє число... Що?!

У моєму квитку чорним по білому було написано, що він на рейс «Амстердам — Гавана».

— Це якась чортівня! Я ж тільки звідти. Я був там! Ксю, що відбувається? — я сів і обхопив голову руками.

— Заспокойся, братику, — Ксю обійняла мене за плечі й поцілувала в лоба, — заспокойся. Зараз ми сядемо в літак і за три години будемо вдома. Я обіцяю, що більше тебе ніколи не покину.

Я машинально обійняв сестричку й притулився до її плеча, втупивши погляд у підлогу. Своєю щокою відчув її мокру від сліз щоку. Зробилося тепло і затишно, як у дитинстві. Хай усе буде, як є. Головне, Ксю поруч, і мені більше не треба її шукати. Потрібно заспокоїтися, головне — заспокоїтися...