Руслан Горовий - Ген воїна

...Вид із мого вікна на обшарпану стіну сусіднього будинку завжди викликав у мене іронічну посмішку. «Як тебе не любити, Києве мій!» Що ж, у декого немає й такого, — зазвичай заспокоював я себе. Кинув ще раз погляд на стіну, переконався, що за останні п’ять хвилин із нею нічого поганого не сталося, і вирішив попрацювати.

«У вас одне нове повідомлення». Іконка з’явилася, щойно я відкрив бук. Закуривши, механічно тицьнув на неї вказівником. За мить на моніторі відкрилося віконце, яке спершу здалося мені спамом. Я ледве машинально не знищив повідомлення, аж ось букви латиниці таки наповнилися змістом і примусили руку завмерти над клавішею Delete:

«BRATYKU DOPOMOZY. HABANA LIBRE 1410. KSU».

«Ксю». Так завжди підписувалася моя Оксана. Моя люба сестричка. Старша за мене на п’ять років, вона, неначе янгол-охоронець, супроводжувала мене по життю. Це вона давно колись, ще в дитинстві, зав’язувала мені шнурки, а пізніше писала за мене алгебру. Вона забирала мене п’яного зі студентських вечірок і примушувала читати Кортасара [1] Хуліо Флоренсіо Кортасар (1914–1984) — аргентинський пись­менник і поет, представник напряму «магічний реалізм». . Відтоді як не стало батьків, я був єдиною її родиною, а вона — моєю. І ось тобі маєш — «Братику, допоможи».

Я загасив цигарку, відсунув бук. «А може, це жарт?» — майнуло в голові. Хіба ні? Чого б це Ксю так незрозуміло жартувала? Я дістав мобільника й натиснув на одиничку (гарна штука — швидкісний набір). У слухавці щось кілька разів клацнуло, кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос про щось повідомив мені незнайомою мовою — і зв’язок обірвався.

— Дідько, немає зв’язку... — я повернувся до бука, виділив частину Оксаниного повідомлення і скопіював його в «Ґуґл».

Бац — у віконці пішли посилання. Так. HABANA LIBRE. Ого! Готель Tryp Habana Libre. П’ять зірочок. Далі — Гавана, Куба, опис, фото, відгуки.

— Ого, Ксю, куди тебе закинуло!

Оксана, філолог за фахом, мала одну, але полум’яну пристрасть — мови, причому із самого дитинства. Англійська, німецька, румунська, а останнім часом нею цілковито заволоділа іспанська. Півроку тому Оксана гайнула в інший бік світу, в Аргентину — як говорила вона сама: «у мовне середовище, відмінне від Європи», — вивчати якісь там діалекти. Ми передзвонювалися, вона розповідала, що досхочу встигла помандрувати Латинською Америкою, і невдовзі збиралася повертатися. І ось тобі — «Братику, допоможи» і назва готелю бозна-де.

...Коли водяні ящірки не роблять своїх ящіркових справ, вони випливають на мілину та гріються собі на сонечку. Мабуть, колись давно, коли в Україні ще й не пахло Трипіллям, одна з таких ящірок на іншому кінці світу виринула з води, задивилася на сонце — і незчулася, як скам’яніла. Так, або приблизно так, пояснюють появу в Карибському басейні острова Свободи. І десь там тепер моя Оксана. Попобігав я Києвом, напозичався грошей, поміж тим прочитав у інеті все, що знайшов про Кубу. І вже за два дні кинув до наплічника бук, розтикав по кишенях кілька сотень євро та сів у літак. Прямого рейсу до Гавани з Києва не було. Можна летіти через Париж або Амстердам. Я обрав останній. Принаймні, «травичка» мені завжди здавалася цікавішою, ніж «Бордо» з півдня Франції.

За великим рахунком, окрім вай-фаю і пива, нічого гарного в амстердамському аеропорту немає. А втім, коли немає «шенгена» і тобі ще п’ять з половиною годин чекати на літак, вибирати немає з чого. Величезне летовище, що майорить кольорами всіх можливих авіакомпаній і гуде, неначе розтрощений ведмедем вулик, для нормального українця — просто смерть.

По-перше, немає де покурити (ось тобі й країна «травички» та грибів!). Щоб відшукати скляну кабінку, де мають палити відвідувачі амстердамських повітряних воріт, мені довелося пригадати майже всі іноземні слова, які я знав, і опитати чи не півсотні випадкових людей, які (важко в це повірити!) не палили. А потім оббігати територію, що чи не вдесятеро більша, ніж наш «Бориспіль». Нарешті я знайшов ту кабінку, так само, як і ще з півтора десятка «товаришів по нещастю», вимушений був стояти, притуляючись до скляної стіни під поглядами інших пасажирів, які проходили повз нас і відверто раділи, що вони не курять, і вдавати байдужість до всього навколо. Ідіотизм!

Друга неприємність — не можна пити пиво поза межами аеропортівських ресторанчиків. А вай-фай дістає не до всіх отих клятих кафешок! У результаті, я довгий час бігав із буком, доки відшукав місце, де можна було пити й читати одночасно. Утім, знову проблема — знайдене кафе розташоване занадто далеко від кабінки для куріння. Врешті я плюнув і палив, зачиняючись у найближчому туалеті, а бук залишав на бармена. Принцип «Не впійманий — не злодій» найбільше пасував моєму перебуванню в «Шипхолі». Уже вкотре я залишав задимленим туалет і повертався до кафешки, брав ще півлітра пива і повертався до свого блогу.