Руслан Горовий - Ген воїна

Дід Свирид сидів біля води і чистив картоплю, час від часу втираючи спітнілого лоба.

— Що я тобі, хлопче, хочу сказати... Ти ж не старий, щоб от, як я, від людей тікати.

Женька сидів неподалік, втупившись на поплавок, який незворушно стирчав на плесі озера.

— Мовчиш? — старий хитнув головою. — А тому й мовчиш, що сказати нічого. Як дружиною називати, так герой. А як боротися за щастя, так у лісі сховався.

— Ніхто не сховався. Ти зрозумій, Свириде: що я їй можу запропонувати? Там у неї буде все, а тут?

— Знову ж таки, балаканина боягуза. Твій батько, коли з матір’ю у Бахмачі в технікумі познайомився, знайшов що запропонувати, щоб вона з міста у село переїхала?

— Порівняв. Бахмач таке саме село, хіба що три дев’ятиповерхівки стоїть.

— Не в тому річ. Якщо кохаєш, то не важливо, де ти з коханою людиною живеш. Та хоч на краю світу. Прикро, що ти хоч і виріс, а цього не зрозумів.

Старий вимив в озері останню картоплину, кинув її до каструлі, підвівся і пішов до хати.

Женька сиділа на задньому сидінні старого «Москви­ча», який курив битим шляхом, і поглядала уперед.

— Точно сюди? — спитав водій.

— Сюди, зараз місток переїдемо — і буде ліс, а там вже недалеко.

Вдома, у Києві, вона виплакалась батькові й матері і розповіла, що вирішила. Жити без Женьки тут вона не буде. Дивно, але цього разу батько не сердився і не кричав, що вона поїде до села тільки через його труп. Обійнявши Женьку, він лише тихо мовив:

— Роби, як підказує серце, ти вже доросла, — і поцілував у лоба.

У селі Євгена не було. Він не вийшов у понеділок на роботу, мобільний не відповідав, і Марія Федорівна місця собі не знаходила. Коли ж біля будки з’явилася Женька, то вона взагалі мало не зомліла.

— Дитино моя, ти що тут робиш?

— Маріє Федорівно, не нервуйтеся: я приїхала до Женьки. Ми з ним посварилися, але я обіцяю, що все буде добре. Я його знайду, я здогадуюся, де він може бути.

Женька почергувала на переїзді, доки Марія Федорівна збігала на стан і домовилася з водієм, щоб той допоміг дістатися до діда Свирида.

І ось тепер, у салоні старого скрипучого «Москвича», Женька чомусь запанікувала. І що вона йому скаже? Женько, вибач? А за що? За розмову на переїзді?

Із задуми її вивела постать діда Свирида, який, як і тоді, стояв посеред дороги. Машина ще не зупинилася, а Женька вже вистрибнула з неї і кинулась до діда.

— Діду Свириде, ви впізнали? Це я. А де Женька?

Дід однією рукою тримався за гілку дерева, а другою повільно гладив бороду. В очах грали бісики:

— Отакої! Ванька дома, Маньки немає..

— Який Ванька, яка Манька? Діду Свириде, Женька у вас?

— Заспокойся, — дід Свирид поклав дівчині руку на плече. — Не панікуй. Бачу, що ви й справді чоловік і дружина.

— Що? — не зрозуміла Женька і здивовано кліпнула очима.

Дід знову посміхнувся собі у бороду.

— Та нічого. Ходімо, щось покажу.

Вони зайшли до хати, і дід дав Женці клаптик паперу. Вона обережно розгорнула його і швидко прочитала вголос:

«Діду. Вирішив тебе не будити. Я так не можу, жити без Женьки не сила. Нехай вже Київ і цемент. А може, влаштуюся на СТО. Взяв у тебе в загашнику 30 гривень. Треба залити пальне у бак мотоцикла. Повернуся — віддам, все одно тобі їх нікуди витрачати. Євген».

Женька відірвала очі від листа і вражено подивилася на діда.

— Та він же моєї адреси не знає! Куди ж він поїхав?

— Нічого, — посміхнувся той, — язик до Києва доведе. Мудрі люди кажуть, що хто хоче, той знайде спосіб. Ти ж знайшла? Ось і він знайде.

Коли тобі за тридцять і з усіх можливих варіантів у житті ти обрав шлях блогера, мабуть, у голові в тебе — гуляє вітер. Утім, маємо те, що маємо. Я — блогер. Мені за тридцять, звуть мене Сергієм, і я сиджу в Амстердамі. За шість годин моя подорож закінчиться там, де й розпочалася, — у Києві, куди я повернуся найближчим рейсом. А поки що я сиджу у вай-фай-зоні аеропорту «Шипхол», передивляюся записи у блозі й чекаю. Періодично поглядаю на ближнє кафе, де розливають свіжий «Хейнікен». Час довкола мене спливає навдивовижу неритмічно. Люди змінюють одне одного зі стрімкістю привидів — кудись поспішають. А секундна стрілка годинника під стелею чомусь повзе, неначе сонна муха. Мені залишається дописати кілька слів у блог — і все закінчиться. Пальці звично падають на клавіатуру, одначе букви наче втікають від них. «Щоби зрозуміти, хто ти, треба повернутися у минуле», — ця думка свердлить голову, не даючи дописати речення. «Три-и-иньк!» — і скрол мишки повертає мене на початок сторінки блогу, на початок історії.