Анджей Стасюк - Схід

А тепер цей Іркутськ і Ангара, ув’язнена бетонними набережними. Над самою водою росли бур’яни, у заплавах збиралася брудна вода. Дівчата прогулювалися з пляшками пива, а потім реготали і люрили в кущах. Це місто будували у XIX столітті польські засланці: магазини, готелі, ресторани та ін. Мене це зовсім не обходило. Шкірою пробігали мурашки від думки, що я можу зустріти якогось засланця. Я волочився вуличками і думав про власне заслання, про Росію, яка увійшла в моє життя раніше, ніж я взагалі усвідомив її існування. Вона, мабуть, оточувала мене, як тундра і тайга разом узяті. Після «Мурзилки», напевно, був телевізор і мертвецькі передачі зі з’їздів КПРС чи десь звідти, звідки вони передавали виступи цих своїх зомбі: Косигіна, Брежнєва, Громико. Тоді була лиш одна програма, нікуди було втікати. У чорно-білому телевізорі це нагадувало промовляння каменів, квиління мінералів, і в них насправді було стільки життя, як у половинці цегли. І вже тільки за це — за дитячі муки, за відібраний у мультфільмів і вестернів час — вони мусять смажитися в пеклі. І тепер я приїхав сюди, щоб переконатися, який же простір їх породив. З цим пивом ходили всі молоді. Такий стиль: лінива прогулянка з початою пляшкою. Або розмови десь у тіні. Термометри щодня показували тридцять п’ять градусів. Я був ідіотом зі своїм светром у наплічнику. А ще одноразові шприци, голки і анальгетик «Оліфам» в ампулах. Отож спека і нервова тінь тополь. У цьому місті росли лише тополі. Їхнє листя було запорошене. Тоді, малим, я підозрював, що з цим белькотінням щось не так. Відчував, що то не чесно, що старі, мертві і чужі забирають увесь час. Діти можуть нічого не розуміти, але вони відчувають облудність. Похмурий, важкий і брутальний — таким був той Радянський Союз в очах дитини. Невідомо, звідки у нас взялися червоні емальовані зірочки із золотистим лицем Лєніна посередині. Мабуть, хтось їх роздавав, запускав поміж нас — колекціонерів відзнак, блискіток, металевих значків — але вони не мали жодної вартості. За них нічого не можна було отримати. Один або два рази я щось таке мав, але було соромно взяти це до школи чи взагалі комусь показати. Що вони собі думали, ці виробники і дистриб’ютори такого непотребу? Що вони що? Що переважать американський прапор, значок «Мерседеса» чи принаймні хрест Гарцера, не кажучи вже про залізний німецький? Так, відколи себе пам’ятаю, Росія сприймалася негативно, вона втрачала покоління за поколінням, підсуваючи нам Брежнєва, залізні зірочки і ті розпачливі фільми, в яких люди були якісь такі недолугі, паскудно вбрані і нудні, смертельно, безнадійно нудні.

Отож ці перші зустрічі були саме нудьгою. Нуль сексапільності. Навіть Голландія з Бельгією були цікавіші. Водночас я пережив непростий дисонанс, бо ця пустельна нудьга все ж була витвором чогось великого, неокресленого і разом з тим надзвичайного. Росія те, Росія се, росіяни таке, росіяни отаке. Це безперервно можна було чути у так званому поточному дискурсі. Ніхто нормальний не казав «Радянський Союз» — хіба що в якомусь анекдоті або знущаючись. Ця нудна і безформна Росія стояла за спиною, поширювалася, розливалася і оточувала. Вдома про Росію не говорили, не формулювали про неї ніяких суджень, не виставляли жодних аргументів. Цілковита тиша в сімейному ефірі. Але Росія була всюди: у радіо, у чорно-білому телевізорі, у газетах, в атмосфері. Для нас, дітлахів, найчастіше і найвиразніше вона існувала у безсмертних анекдотах про поляка, німця і руского. Такого придуркуватого руского з анекдотів ми знали найкраще, і дуже довго цього єдиного руского нам цілком вистачало.

Власне тому я нарешті поїхав у Росію. 25 липня сів у літак і полетів на Шереметьєво-2. У головному залі на тому нижньому рівні, де є бар з їжею і бабами в чепцях і з ополониками в руках, у куті біля туалетів сидів охоронець, увесь в чорному. Сидів і плював на підлогу. Збирав слину і спльовував собі між ноги. Прошу заспокоїтися — жодної особистої антипатії. Просто саме це я побачив через п’ять хвилин після приземлення, коли шукав, як дійти до Шереметьєво-1. Щоб звільнитися від руского з дитячих анекдотів, я полетів з власної вільної волі і власним коштом. Кілька років тому моя колишня перекладачка Таня казала: «Ти мусиш приїхати в Росію саме зараз, коли тут виходять твої книжки…» Я відповідав: «Та ні, не маю часу, знаєш, їду у Словаччину або в Албанію, знаєш, світ такий великий…» — «Але в Росію ти мусиш приїхати, в Росію взагалі треба їздити…» — «Що ти з тою Росією, Таню, розслабся, я їду у Словаччину, на Підляшшя, я не хочу в Росію…» — «Як це тобі може не хотітися в Росію?!» — «Та ні хуя мені не хочеться, Таню…» Звичайно, мені не хотілося. Я дивився на карту і бачив, що їхати в Росію немає сенсу. Москва і Петербург випадають із гри. Ніякий я не маркіз де Кюстін і не обертаюся в аристократичному світі. А вся решта була зелено-жовтою безоднею картографії. Мало що спадало мені на думку: Воронеж — з поваги до Андрія Платонова, Гуляйполе — на честь Нестора Махна (спокійно, знаю, що це Україна, однак тоді ще не цілком емансипована), і це, власне, все. Усе інше нічого мені не промовляло. Важко набути особисте ставлення до країни, яка має чотири тисячі кілометрів завширшки і десять завдовжки. Зрештою, ніхто насправді не знає, скільки тих кілометрів, і сама країна теж не може визначитися.