Анджей Стасюк - Схід

Бо це минуле повернеться якимось таким, що ми не розпізнаємо завчасу. Може, воно вже насувається з Джунгарії через Кульму на висоті 4362 метри. У кожнім разі, насувається транзитом до Мургоба і ранками залишає після себе хмари пилюки, щоб перекотитися на захід, до Душанбе, до Самарканда і далі, углиб континенту. Вісімнадцятиколісні тягачі, обвішані запасними шинами. Стара жінка бачить їх кожного ранку. Чує їхнє гудіння на шосе, яке пролягає над її домом. Вона спостерігає за ними, як моя бабця, як мої стрийни і вуйни спостерігали за військом, що тяглося через село, потім через ріку, все далі і далі у світ, аби його змінити.

А тепер я, внук, вирушаю у розвідку і сплю на землі, як підстаркуватий рейнджер. Часом вітер зриває мій намет, і вночі я зношу до нього каміння. Так було десь поблизу Сайншанда, але тоді і так всередину лив дощ, тож треба було до ранку сидіти навпочіпки. Водій виїхав на горб, бо боявся, що долину заллє водою. У потемках я не міг побачити машини. Намет був таїландський, з маскувальним узором. Я дав за нього в Улан-Баторі тридцять доларів. Навпомацки шукав каменів, щоб обтяжити низ. Я чинив так через своїх бабць і тіток з-над Бугу. Винюхував на Сході. Немов був ними мовчазно відправлений. Мало пив, щоб якнайбільше запам’ятати, щоби нічого не проґавити. Може, один раз в Іркутську і раз в Улан-Баторі. Завжди на початку подорожі. Щоб якось розпочати. Поза цим був пильним. Як розвідник. Я мусив набути всіх цих образів, аби потім поєднати їх з тими давніми, щоб одне просвічувало з-під іншого, аж поки неможливо буде їх розрізнити. Так, як у Бішкеку, коли літак приземляється на світанку, таксисти називають якісь абсурдні суми, але врешті хтось погоджується на нормальні гроші, а решта залишається, щоб далі розв’язувати киргизькі кросворди. І все — як сон. Бо п’ять годин тому був Стамбул, пересадка, і потім, як на долоні, Золотий Ріг, Босфор, літак лягав на крило, і Царгород возносився разом із обрієм, разом із сіро-срібними мечетями, мостом Галата і рудими мурашниками передмість, що розлягалися не як місто, а як мала країна. А у Бішкеку світало, і тополі вздовж доріг от-от мали кинути довгі тіні. Я опустив вікно. Запах був незнайомий. Холодний і сухий. Удалині виднілися засніжені вершини. Я роздумував — чи це Тянь-Шань, чи Алтай. Ми їхали порожньою вибоїстою дорогою на дві смуги. Зліва небо світилося, мов ацетиленове полум’я. У тінистому тунелі дороги залягала півтемрява. Але десь там, за обрієм, вже набиралося світла. Почалися будинки. Звичайні подвір’я. Ряд парканів відгороджував обійстя. Ворота були залізні. Я відчув, як кольнуло в серце. Шукав у повітрі запаху диму. О цій порі жінки мають розпалювати в печах. Над дахами з’явилися білі смужки, але важко було вгадати, що горить — дерево, сушений гній чи щось інше. Я пам’ятав, як пахло повітря у селі над Бугом сорок років тому, і бажав, щоби пам’ять знайшла тут якесь підтвердження свого сенсу: що вона не самотня і не позбавлена значення. Запах був холодний, сухий і незнайомий, та все ж лагідне поколювання в серці доводило, що минуле не вмирає. І стає захистом перед майбутньою погибеллю. На світанку у Бішкеку я відчув, як кольнуло в серці, наче туди впала крихта, крапля безсмертя. Так. У Бішкеку.

Спочатку здається, що географія кепкує з тебе. Отак летиш шість або сім тисяч кілометрів, тобто стільки, як до Індії або Конго, а там опиняєшся в чомусь такому, як гіпертрофований Венгрув або роздуті Сємятичі. Так було в Іркутську, коли я вийшов на першу прогулянку. На Гагаріна, на Маркса, на Лєніна я не міг позбутися відчуття, що знаю все це. Ці неокласичні фасади, кириличні написи, колони, фронтони, вся ця розкіш на показ, а відразу поряд діри, калюжі і розбиті пляшки. Я це знав, знав ще з малих літ.

Ніби вже тут бував. Та це лиш озивалася після кількадесяти років моя підсвідома Росія, озивалася її найдавніша присутність. Якийсь дитячий журнал? Щось схоже на комікс? Якась намальована постать, людинка, складена з геометрично-технічних форм, малий робот? Ще задовго перед п’ятим класом і першим уроком російської. Та «Мурзилка» чи щось подібне є найпершим спогадом російськості. Я просто знав, що це російське, радянське, просто «руске» — так зі страхом і відразою казала моя мама, котра пам’ятала, як совіти грабували її село, і пам’ятала матросів у майках з голубими смужками, що швартували свої канонірки на Бузі.

Але звідки взялася у нас вдома ця російська книжечка? Може, тато приніс її із заводу, бо роздавали задурно? У шістдесят сьомому або восьмому могли й роздавати, як роздавали міліцейський тижневик «На службі народу».