Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Баба Фіскарошка все ще не могла отямитися від пережитого, тому потихеньку поралася у хаті і готувала обід. Власне, свідомість Фіскарошки з якоюсь бідою вже випрозорилася, але звалилася інша мара: нечиста сила ще з учора всунула в голову баби зіпсовану пластинку і безперервно, навіть у сні, крутила: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!.. Мадярські пенгіви — то великі гроші!”. Ось так уже другий день поспіль безугавно гавкало у голові Фіскарошки, не даючи думати про щось інше.

Наша родина вже завершувала кагат, коли вулиця заспівала кінськими копитами — на білому коні-змії підскакував знайомий красень-капітан.

— Таварішь капітан! — заверещав радісно дід. — Таварішь капітан! Богонько би дав вам здоровлічко, ідіте до нас!.. малінько етого… на водку… на гостіну!..

Тут мушу зупинитись для деяких уточнень. Я навмисне у слові “капітан” поставив наголос на другому складі слова. Тепер прочитайте ка-пі-тан. Саме так вимовляв це слово Соломон, і звучало воно у його вустах настільки колоритно, наче дід видобував його із сопілки… ні, краще — із дримби. Аби знову не робити відступу, пояснюю далі: дід Соломон під час першої світової, будучи доблесним і безстрашним вояком покійного сегінь-імператора Франца Йовжки, потрапив у полон до руських і володів відносно непогано російською мовою. І наступні діалоги між руським капітаном і моєю родиною прошу не вважати знущанням над братніми українсько-русинсько-російською мовами, а процесом цілком природнім, який мав місце у житті. Якщо б я ці діалоги причесав, примазав і подав їх чисто літературною мовою, весь дух і колорит пішов би псові під хвіст.

Отже, дід запросив руського капітана до хати, на що той, звісно, люб’язно згодився. Побачивши перед собою вчорашнього спасителя, Фіскарошка із несподіванки гевкнула, а зіпсована пластинка у її голові зі страху закрутилась так божевільно, що баба не змогла опанувати себе, і на привітання капітана рявкнула: “Мадярські пенгіви — то є великі гроші!.. Ваше веліченство!..”

— Хрєн с німі, мать, с етімі пенгівами, — відповів гість. — Єслі тєбє надо, я їх целий мєх прінєсу. Наші ребята взялі в Мукачеве банк, так єтіх пенгівов там, как мусора — нє сосчітать.

— Йой, пан капітан, нє дівіться на маю жену-супругу, она нємножко больна после учора, — залебедів перед гостем дідо, садовлячи того за стіл.

Баба тим часом ластівкою почала шугати з кутка в куток, із хати до сіней. І вже за хвильку на стіл порхнула величезна миска голубців, з’явилась інтелігентна карафка сливовиці, далі гепнувся пузатий глечик вина, білими зубами засміялись шматочки солонини, пишними боками хизувався пшеничний хліб…

— Што піть будєте, пан капітан? — запитав догідливо дід.

— Ну как істінно рускій чєловєк — начінаю с водкі! — махнув головою той.

Дід розклав перед кожним штемплика — десь зо двадцять п’ять-тридцять грамові келишки — і налив самогонки.

— За ваше здравіє, пан капітан, — підняв келишок дід.

— На здравічко… на ваше здравічко, ваше веліченство… — зацорконіла і собі баба.

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив — таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав: