Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Мадярські пенгіви — то є великі гроші!..

Але тут заткнулася, бо за жандармським столом сидів вояк не у мадярській формі і тварь* — то вже точно мав не мадярську.

— Ваше веліченство, а ви відки туйки узялися? — запитала ошелешена Фіскарошка.

— С неба свалілся! — якимось безбарвним, але не дуже добрим голосом відповів вояк.

— А-а-а-а, та тото ви ниськи рано летіли на самольоті над Небесами! — радісно сплеснула руками Фіскарошка, зі страхом здогадавшись, що перед нею таки руський вояк, а чи щи страшніше — офіцірь. — Йой, красний панику, мали би сьте здоровлічко: дуже файно кинулисьте бомбу Наполійонові у будар — ушитку хижу задрискало. Тепер усі сусіди уд запахів Наполійонової мачанки так блюють, аж черева рвуть.

Фіскарошці недарма почав заплітатись і терпнути язик — перед нею справді сидів сов’єтський офіцер, командир роти розвідки — старший лейтенант Черпак. На світанку його рота обійшла гору Жорнину і за якихось півгодини захопила село.

Тепер доблесні вояки Черпака, черпаючи відрами вино, бігали від підвалу до підвалу у пошуках терористів. Сам же Черпак — істинний комуніст, ідеолог партійного пуританства — рився у залишених ворогом документах… І тут сам незчувся, як жива терористка прилетіла у його руки.

— Ти, мать, мозгі нє запудрівай. Всьо равно я ні чєрта нє пойму, — луснув кулаком офіцірь. — Ти што там болтаєшь за фашістскіє пенгеві!?

— Йой, перебачте, ваше веліченство, айбо то мені… то… то… є моє наказаніє, — гнулась ледь не до землі баба.

— Ах, старая стєрва, тебе наказалі заніматься фашістской пропагандой в совєтском тилу! — офіцірь луснув так кулаком, що й сам бідний стіл із переляку підстрибнув і мекнув. — Не хочешь лі ти і меня агітіровать, вєрбовать?

Бідна Фіскарошка ніколи не чула слів “агітіровать” і “вєрбовать”, то подумала жіночим розумом, що руський офіцірь хоче від неї якогось дуже модного заграничного сексу…

— Йой, ваше веліченство, перебачте, айбо я ниськи щи не милася, — затріпотіла руками Фіскарошка. — Та й бовуся, бо кедь дідо Соломон дознається, што я ноги комусь розщепарила без його розрішенія, точно затовче ня граблями… Та й, перебачте, яка вже з мене курва… Як каже дідо, у моїй шмонді вже лем карасів розводити. У нас туйки много-много молодих дівчат… Ви ще будете від них одбиватися!

Із усього мовленого Фіскарошкою руський офіцірь зрозумів по-своєму так: над старою терористкою є ще якийсь крутий главарь по кликусі “Дідо Соломон”. А ось у підпорядкуванні цієї, замаскованої під просту селянку небезпечної диверсантки, є ще цілий підрозділ спеціально тренованих молодих дівчат. Ті, видно, володіють особливими прийомами боротьби, якщо від них доведеться відбиватися аж цілій роті розвідки.

— Чернишов, іді бистро сюда! — крикнув офіцірь.

В кімнату влетів молоденький автоматник.

— Слушаюсь, ташь старшій лейтенант!

— Отведі, ету, — показав головою на Фіскарошку, — отведі у подвал. І смотрі мне: ето гвоздь фашістской развєдкі! Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!

На одміну од офіціря, який не тямив місцевої говірки, Фіскарошка все ж дещо зрозуміла із бесіди вояків. Особливо не прийшлось їй по душі: “Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!”. Бідна хотіла щось заперечувати, доказувати, але збагнула — не вимовить ані слова, бо зо страху їй не лише зуби цорконіли, але й все кістя гриміло, як у старому млині… Єдине, за чим пожаліла: яка вона дурна, що вранці із дідом і Гебельсом не побігла на войну. Проте і за цим не довго бідкалася: через якусь годину на дворі почувся рев машини, лемент, а далі із радісним виском відчинилися двері, і у підвал, немов молоді гарбузи, вкотилися терористи — дідо Соломон і криволабий Гебельс.

— А ще хтось каже, що земля не кругла. Куди би і звідки би сь не тікав, а все одно до баби прибіжиш, — тільки і сказав із відчаєм і глибокою приреченістю дід Соломон.

І з тої ж миті всі ніби поніміли: ніхто нікого не питав, яким чином і за які заслуги вся трійця потрапила у колишню жандармську темницю. Кожен все зрозумів, тому думав і жалів за своїм. Приміром, дідо Соломон дуже жалів, що кума Пинтяня кликала його нині на галушки… Він над усе на світі любив галушки, а Пинтяня готувала їх іще із гусячими шкварками… І ось, видно, його частку хтось нині посмакує — лиш би не вдавився!

Баба ж Фіскарошка билась душею тільки над моєю долею. Її буйна уява малювала: після її розстрілу злі шелюхи Наполійони приїдуть із возом до Фіскарошки і, торжествуючи, заберуть маціньку дитинку до себе! А далі будуть виховувати мене не по-християнськи, а тренувати і науськувати, як пса… Врешті-решт із мене виросте ще зліший вовкодав, як цей руський офіцірь! І текли бабиним лицем нестримними ручаями гаряче-солоні сльози…