Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Другою чергою пілот продірявив будюгови, які вивісила вранці сушити в дворі герцогиня Едінбурзька. Невелика біда, тепер менше доведеться свистіти в пищалку. І, нарешті, над обійстям діда Наполійона літак скинув бомбу. Та влучила прямісінько у туалет. На щастя, у той час ніхто там не висиджував “добро” і обійшлось без жертв. Проте споруду вибухом підняло догори, розворотило, а все “багатство”, що покоїлось у туалеті, розкидало по двору і обляпало ним всю Наполійонову хату.

— Ви виділи, як руський льотчик махав із кабіни кулаком! — захоплено проспівав дідові Соломонові криволабий Гебельс.

— Видати, хоче нашої помочі! Ану ж лем рядіться і біжім воювати.

— Я ниськи до войни щи не готова! — одразу зробила політичну заяву баба Фіскарошка. — Во-первих, у мене ще ніє грошей на пушку, по-друге, я вже доста сліпа і можу вмісто врага пульнути дись дідові в гузицю… А по-третіх, я нині маю одмічатись в Бобовищі на мадярській локтовні.*

— І я тоже, Юрику, із великим удовольствієм пішов би вбити на войну пару ворогів, айбо баба постірала мої ногавиці…

— Ви, вуєчку, не журіться, я дам вам свої ногавиці, — перебив одразу Гебельс.

І хоч наш дідико не був легким на підйом, а тим паче на війну, Гебельс не був би Гебельсом, аби своєю мілітаристською пропагандою не збаламутив Соломонові голову і не спровокував його до бойових дій. У покинутому мадярами військовому складі Гебельс знайшов вибухівку, навантажив нею, як азіатського віслюка, Соломона, і почалися диверсії. До слова, мадяри і німці в той час покинули Мукачево і дременули аж до Чопа. Отже, диверсійна війна на вільній території уже не те, що приносила користі, а навпаки… Але охоплені бойовим духом наші “партизани” зірвали біля Мукачева кілька мостів, чим одразу паралізували рух совєтських військ, висадили у повітря хлібопекарню, молокозавод, м’ясокомбінат… Злітало у повітря все, що могло стати в пригоді тепер саме новій, совєтській власти… І коли б Соломона і Гебельса не злапала вчасно російська розвідка, ті безпощадні бойовики достеменно би змели з лиця землі щонайменше пів-Мукачева…

Невідомо, яка сила втрутилася у долю наших “партизан”, але замість того, аби Соломона і Гебельса розстріляли на місці, їх відправили у Бобовище, де вже на той час розмістилася совєтська військова комендатура.

А баба Фіскарошка тим часом тихенько собі дибала теж до Бобовища — через пагорби, полями… Йшла баба в жандармерію, аби освідчитись, як вона казала… “в гробовій любві мадярським пенгівам* ”.

… Більше року тому, коли руські доста файно потовкли німця на Курській дузі і фронт почав наближатися до Європи, мадярські пенгіви — колись дуже тверда валюта — почали різко втрачати у своїй вазі. Це бентежило всіх, проте люди мовчали: кожен голос проти держави, в тім числі і її грошей, — вважався політичною зрадою. Однак баба Фіскарошка, ледве виторгувавши за сто пенгівів маленького підсвинка, не витерпіла і на весь базар закричала:

— Гойте, люди, кониць світа! Ще рік тому за сто пенгівів ми купували корову, а тепер і паця не возьмеш! Сесі пенгіви уже не гроші, а псячі воші!

Хтось із пильних громадян великої Угорщини стуконув на бабу, і Фіскарошку наступного дня викликали у жандармську дільницю аж у Бобовище. Там великій революціонерці вліпили по гузиці двадцять п’ять гумових палиць, промили добряче мізки… А наостанок ще й виписали дуже оригінальний штраф: баба раз у тиждень мала являтись у жандармську дільницю і сто разів повторювати:

І ось щотижня — в дощ і у сніг, люті морози і нестерпну спеку — Фіскарошка мусіла терпеливо долати п’ятнадцять кілометрів у Бобовище і стільки ж звідти, аби сто разів запевнити жандарма, що:

Ось і цього дня Фіскарошці саме випало відрядження до Бобовища і, звісно, на войну їй ніяк не штимувало нині йти. Уже у самому Бобовищі Фіскарошці щось таки дуркнуло в голову — вулиці порожні, біля обійсть ані душі. Але за сусідніми горами глухо кашляли гармати, лунко сварились кулемети і автомати, то подумалось: люди напудились і попрятались. Не звернула баба і уваги на новий прапор, що теліпав червоним язиком на вітру над жандармською управою.

Господи, впродовж історії над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя! І пролітали й танули вони, ті знамена, так швидко, як сніги березневі… Не голову треба на плечах мати, а бочку двістілітрову, аби всі ті прапори запам’ятати… Отже, під радісно збуджене тріпотіння червоного знамена баба зайшла у жандармерію, виструнчилась, як мадярський гусар, і випалила: