Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Сумніваюся, чи родина святого Лота тікала так швидко і з таким виском і писком із Содоми, як Данки із свого обійстя. Вуйко Черчіль немилосердно шмагав биків, мій дорогий нянько волочили за собою корову і дурні кози, баба із тіткою ревли, як морські серени, цубрячи на собі клунки із одежею і їжею… Но, а оскільки мамка були біля хворої баби Наполійонки, а я ще нічим особливим не відзначався у Данківській родині і не прописався міцно у фамільній свідомості, то про мене знову забули… Я лишився дома і старанно готувався помирати в’єдно з дідом. До речі, коли Соломон надибав мене у сінях в колисці, одразу вибіг у сподіванні, що дожене або докричиться за сімейством. Але за нашею фамилією сліди зникли значно миттєвіше, аніж хвилі Мертвого моря зімкнулися за племенем Мойсеевим. Наразі дідові прийшла думка однести мене до Наполійонів, проте її заступила інша: “А може, коли руські прийдуть і побачать одинокого дідика із маленькою дитиною, зжаляться, і тоді Соломона не так дуже розстріляють”.

Тим часом, мою відсутність помітили і в родинному колі, яке дуже хутко, немов ховрахи, обжилися у пивниці під Ловачкою. Першою це відзначила моя покровителька баба Фіскарошка. Переляканим голосом сойки заволала, що треба комусь повертатися, бо москалі "… не пожалєють і рибльонка”. Але тітка Маргіта одразу намалювала картину, як вояки із багнетами уже нишпорять по обійстю за Данками — і чи варто тоді було тікати, якщо тепер знову у пекло повертатись. А вуйко Черчіль, не придумавши нічого мудрішого, взагалі ляпнув:

— Но, подумаєш, якоєсь там малоє засранча: якшто штось станеться, то наш Василько із Анною — молоді, наклеплють ще не єдного. Хіба для чоловіка є миліша робота, як лиликів стругати?

За таку несподівану ідею вуйко Черчіль дістав від мого нянька межи очі кулаком так, що збив з ніг Фіскарошку і опинився під ногами бика. Тітка Маргіта, не витерпівши, з усього розмаху вперіщила коромислом нянька… І хто-зна, чим би закінчилося Данківське побоїще, коли б не баба Фіскарошка.

— Та тото треба бути таким мудрим: тікати уд мацкалів пуд Ловачку, авби тут побитися до смерті! — істерично заволала вона.

Родина одразу притихла. Згодом, порадившись, вирішили всім гуртом молитися за моє спасіння.

— Якшто там не забудете, то й за діда дись малінько попросіть, — порадила Фіскарошка, стаючи до молитви.

Тим часом події у селі розгорталися стрімко двома фронтами.

Дідо Соломон накормив мене і, потихеньку колисаючи, молився гаряче за легку смерть або ж чудодійне спасіння. Надходила ніч, і молитва ставала все пристрастнішою і палкішою. Отак, мене колихаючи, поливаючи глиняну долівку щирими сльозами, дід на колінах стоятиме всю ніч і чекатиме на свою голову руських месників.

А капітан, спустившись із Небесі у долину, хвацько скакав у бік Бобовищ… Коли в обійсті діда Наполійона раптом увидів тітку Магдалину — мамину сестру… Їй не було ще й вісімнадцять, проте такої красивої і пишної ружі і наше село, і близькі й далекі околиці ще, напевне, не виділи і не знали.

Звісна річ, краса тягнеться до краси, і капітан не міг оминути Наполійонове обійстя. Як там далі розгорталися події, несловородливі Наполійони нікому ніколи не розповідали. То вже згодом Фіскарошка, ніби-то з мамчиних вуст, повідала…

Тільки-но капітан зайшов у двір, як мої мамка із бабою Наполійонкою одразу вилетіли на горище. Забилися межи міхи соняшнику і ледь не вмерли зо страху, потерпаючи, чи не будуть їх насилувати. Дід же Наполійон на колінах поповз до сіней і приклеївся не те що вухами, а всім єством до дверей…

— Ах ти, сінєглазая красавіца, — ніжно мовив капітан до тітки Магдалини. — С какіх небес ти спустілась — такая сінєглазая…?

Дід Наполійон отеретів і вже більше нічого не чув, окрім “сінєглазая”. Слова цього він достоту не зрозумів, але втямив одне — мова, мабуть, йде про лази — так називали тучні заливні землі у межиріччі… Аякже, “сінєглазая” — отже, лази…

“Но гута би вбила того москаля, ще й дівку по гузиці не поплескав, а вже просить за неї у придане лази!” — ледь не зайнявся від гніву синім полум’ям Наполійон.

І ось тут дід не витерпів. Вийшов на двір, чемно поклонився і почав втовкмачувати капітанові: мовляв, на якого біса воякові здалися його, Наполійонові лази — ті землі вода і так постійно заливає, вони годяться тільки для сінокосів. А в дощовий рік там, буває, і віхтя трави не вкосиш… І, взагалі, Магдалина дівка дуже вперта, недобра і Наполійон за неї в посаг не те, що лази, а й паршивої вівці не дасть. Ліпше, давайте, пане вояку, погостимося… вип’ємо паленьки — і кожен хай іде у свій бік. Почувши про гостину і паленьку, капітан одразу лишився “сінєглазої”…