Чак Палагнюк - Задуха

Коли я повертаюся з газетою, мама вже спить. Її жахливі жовті руки складені на грудях. На зап'ясті — лікарняний браслет. Запаяна смужка пластмаси.

Як тільки Денні нахиляється, його перука падає в грязюку. Дві сотні японських туристів регочуть. Хтось підбирається ближче, щоби зняти його голений черепок на відеокамеру.

Я кажу:

— Вибач, — і підбираю перуку. Вона вже далеко не біла й добряче припахає. Що, зрештою, й не дивно — вся площа загиджена псами й буквально тоне в курячому посліді.

Позаяк Денні стоїть, скорчившись у три погибелі, краватка теліпається в нього перед носом і заважає бачити.

— Слухай, друже, — мовить Денні. — Ти мені розповідай, що відбувається, а то ні біса не видно.

Ось він я — «оплот колоніальної Америки перших років».

Чого тільки люди не роблять заради грошей.

На краю міської площі стоїть лорд-губернатор колонії, високоповажний Чарлі. Стоїть, спостерігає за нами. Руки схрещені на грудях, ноги розставлені футів на десять. Молочниці діловито снують по площі з відрами молока. Шевці, як і належить, шиють чоботи. Коваль стукає молотом по ковадлу, на якому — все той же шматок металу. Він, як і всі інші, вперто удає, що не дивиться на Денні, який знову потрапив у колодки — біля ганебного стовпа в центрі площі.

— Піймали мене, я жуйку жував, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг.

Він стоїть зігнувшись, і в нього течуть шмарклі. Він шморгає носом.

— Цього разу, — каже він і шморгає носом, — лорд-губернатор точно виступить на міській раді. З приводу мене.

Я опускаю верхню дерев'яну половину колодок — обережно, щоб не прищемити йому шию.

— Прости, приятелю, — кажу я, — вона, зараза, холодна.

Потім обертаю ключ у висячому замку на колодках і дістаю з кишені носову хустку.

У Денні з носа звисає шмаркля — прозора крапелька. Я підношу йому до носа хустку й кажу:

— Сякай.

Денні сякає. Я відчуваю, як його соплі хлюпають у хустці.

Хустка вся липка і страшенно брудна, але я не можу запропонувати Денні чисту одноразову серветку — інакше я буду наступним на черзі, кого дисциплінарно покарають. Тут кожна дрібниця може стати значним проколом.

На голеній його маківці хтось вивів яскраво-червоним фломастером: «Відсмокчи в мене», — так що я струшую його брудну смердючу перуку і сяк-так надіваю її, щоб закрити непристойний напис. Тільки перука вся промокла, й коричнева рідина тече по обличчю Денні й капає в нього з носа.

— Тепер мене точно виженуть, — каже він і шморгає носом.

Йому холодно, він увесь дрижить.

— Слухай, друже, — каже він, — щось мені в спину дме. Подивись там, еге? Здається, в мене сорочка висмикалась із штанів.

Авжеж, висмикалась. І штани злегка спустилися. Так що туристи вже знімають його напівголий зад із усіх ракурсів. Лорд-губернатор витріщається на все вилупленими очима, а туристи знімають, як я беру Денні за пояс і підтягую йому штани.

Денні каже:

— Що добре, коли постійно стирчиш у колодках, — каже він, — що я вже три тижні тримаюся. — Він каже: — Так я хоча б не бігаю кожні півгодини до нужника, щоб там нишком помастурбувати.

І я кажу:

— Ти обережніше, друже. Таке вимушене стримування — також погано. Вибухнеш коли-небудь, і абзац.

Я беру його ліву руку й замикаю її в колодках. У нього на зап’ястях і навколо шиї — смуги білої незасмаглої шкіри.

— У понеділок, — каже він, — я забув зняти годинника й так і прийшов.

Перука знову падає в грязюку. Краватка, залита шмарклями, теліпається в нього перед носом і б’є по обличчю. Японці сміються, нібито ми з Денні показуємо виставу — заздалегідь одрепетируваний номер.

Лорд-губернатор стежить за нами на предмет виявлення історично недоречної поведінки, щоб порушити питання на міській раді про вигнання нас із Денні з міста. Нас просто виведуть за міські ворота й кинуть там, беззахисних і безробітних, на розтерзання дикунам-індіанцям.

— У вівторок, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг, — губернатор помітив, що в мене на губах бальзам. А в мене губи потріскались, от я й намазав зранку.

Щоразу, коли я піднімаю цю блазенську перуку, вона стає все важчою. Цього разу я стукаю нею об ногу, щоб витрусити хоча б частину води, і сяк-так надіваю її на Денні.

— Сьогодні вранці, — каже Денні, шморгаючи носом, — хазяйка Лендсон застукала мене з сигаретою за молитовним домом. І поки я стояв тут у колодках, якийсь мізерний дебіл зірвав із мене перуку й написав у мене на макітрі цю гидоту.