Чак Палагнюк - Задуха

Дурний маленький хлопчик думав, що це і є — бути знаменитим. Коли всі на тебе дивляться. Коли про тебе говорять по радіо. Поки мама не прокидалася, хлопчик просто сидів і махав у вікно. Він думав про товстого Тарзана та мавпу з каштанами. Він думав про те, як Тарзан усміхався. Про те, що приниження є приниження, тільки якщо ти сам обираєш, що страждатимеш.

І він усміхався розгніваним людям, які проїздили повз нього.

І посилав їм поцілунки рукою.

А потім повз нього проїхала велика вантажівка і посигналила, і мама здригнулась і прокинулась. Вона довго — майже хвилину — дивилась у дзеркало заднього виду й поправляла зачіску. Потім дістала із сумки білу пластмасову трубочку, засунула її в одну ніздрю й глибоко вдихнула. Потім примружилась і подивилася на хлопчика. Потім — на приладову дошку, де миготіли червоні лампочки.

Біла трубочка була менша за губну помаду. На одному кінці трубочки була дірочка, щоб через неї вдихати. Всередині був якийсь бальзам. Коли мама виймала трубочку з носа, на білій пластмасі завжди залишалася кров.

— Ти зараз у якому класі? — запитала вона. — У першому? У другому?

У п'ятому, відповів хлопчик.

— І твій мозок зараз важить три фунти? Або чотири?

У школі в нього були самі п'ятірки.

— Тобто тобі зараз скільки? Сім років?

Дев'ять.

— Гаразд, Ейнштейн, усе, що тобі говорили ці твої названі батьки, — каже мама, — можеш про це забути.

Вона каже:

— Ці названі мами-тати, вони поняття не мають, що важливо, а що не важливо.

Просто над ними завис вертоліт, і хлопчик злегка подається вперед, так щоб дивитися на нього крізь синє напилення вгорі лобового скла.

По радіо передають, що на такому-то шосе, на центральній смузі зламався «Плімут-дастер» золотистого кольору. Здається, в нього перегрівся мотор.

— І біс із нею, з історією. Значно важливіше знати всіх цих вигаданих людей, — каже мама.

«Міс Пеппер Галіванд» — це вірус Ебола. «Містер Тернер Андерсон» — це когось знудило.

По радіо передають, що на місце поламки вже вирушила рятувальна бригада — щоби прибрати з дороги пошкоджену машину.

— Усе, чому вас навчають у школі, вся ця алгебра й економіка — можеш про це забути, — каже мама. — Нікому це не потрібно. Ось, приміром, ти знаєш, як обчислювати площу рівностороннього трикутника, — і це тобі допоможе, коли в тебе стрілятиме який-небудь терорист? Правильно. Нічим не допоможе.

Інші машини об'їжджають їх праворуч і ліворуч і мчать уперед.

— Я хочу, щоб ти знав по-справжньому важливі речі, — каже мама. — А не те, чому тебе вчать інші, оскільки вважають, що тобі це потрібно.

І хлопчик запитує:

— Тобто?

— Себто коли ти думаєш про своє майбутнє, — каже мама і прикриває рукою очі, — насправді ти думаєш про найближчі два-три роки.

І ще вона каже:

— А коли тобі виповнюється тридцять, ти розумієш, що головний твій ворог — це ти сам.

І ще:

— Вік Просвіти благополучно закінчився. Ми живемо у вік Безпросвітного Неуцтва.

По радіо передають, що поліції вже повідомили про машину, що зламалася на шосе.

Мама додає гучності.

— Чорт забирай, — каже вона, — скажи мені, що це не ми.

— Вони говорили про «плімут-дастер» золотистого кольору, — каже хлопчик. — А це наша машина.

І мама каже:

— Ось воно, зайве підтвердження тому, як мало ти знаєш.

Вона відчиняє дверцята зі свого боку й говорить, аби він виходив із машини. З її боку. Вона дивиться на автомобілі, які проїжджають повз них.

— Це не наша машина, — каже вона.

По радіо передають, що водій і пасажири, схоже, вирішили залишити машину просто на шосе.

Мама простягає йому руку.

— І я не твоя мама, — каже вона. — Все не так, як ти гадаєш. — У неї під нігтями — засохла кров із носа.

Радіо надривається в порожній машині. Жінка, що була за кермом золотистого «дастера», і дитина тепер являють небезпеку самі по собі — вони кидають машину й намагаються перейти через чотири смуги швидкісного шосе з інтенсивним рухом.

Мама каже:

— Я так розумію, в нас попереду цілий місяць веселощів і пригод. Аж поки в мене закінчаться терміни дії кредитних карток.

Вона каже:

— У нас попереду цілий місяць, якщо, звичайно, нас не піймають раніше.

Машини сигналять і ледве ухиляються від зіткнення. В покинутому золотистому «дастері» надривається радіо. Вертоліт опускається нижче.

І мама каже:

— А тепер — як із «Вальсом Голубого Дунаю». Тримай мене за руку. Міцно-міцно. — Вона мовить: — І не роздумуй ні про що. Просто біжи.