Чак Палагнюк - Задуха

Стара привела мене до каплиці при лікарні Святого Антонія. Тобто колись тут була каплиця — коли тут був монастир. А тепер це просто велика порожня кімната. Одна стіна являє собою здоровенний вітраж, розфарбований усіма відтінками золотого. На стіні напроти — величезне дерев'яне розп'яття, і нічого більше. Пейдж Маршалл стоїть точно посередині між розп'яттям і золотим вітражем. Її білий халат також здається золотим. Чорне волосся зібране в пучок на потилиці. Окуляри в чорній оправі. Вона вся — чорна й золота.

— Згідно з одним із декретів Другого Ватиканського собору, — каже вона, — церковні фрески зафарбували. Прибрали майже всі статуї. Всі символи віри. Їх просто прибрали.

Вона дивиться на мене.

Стара пішла. Двері каплиці тихенько зачинилися в мене за спиною.

— Дивно, — каже Пейдж, — якщо ми чогось не розуміємо, нас це бісить. Якщо ми не в змозі чогось зрозуміти або пояснити, ми це заперечуємо.

Вона каже:

— Я придумала, як урятувати вашу маму. — Вона мовить: — Але ви, можливо, не схвалите цей спосіб.

Пейдж Маршалл починає розстібати свій халат.

— Можливо, ви вважатимете його огидним, — каже вона.

Вона розхристує халат.

Під халатом вона зовсім гола. У неї біла шкіра — скрізь. Точно така ж, як за вухами. Вона вся гола, біла — і стоїть за три кроки від мене. Так близько. Вона скидає халат із плечей, так що тепер він тримається лише на ліктях. Руки поки ще в рукавах.

Ця туга й пухнаста сутінь. Усе на світі віддаси, тільки б туди забратися.

— Але по-іншому — ніяк, — мовить вона.

Вона робить крок до мене. Вона так і не зняла окулярів. На ногах у неї — білі туфлі, тільки тут вони здаються золотими.

Я мав рацію щодо її вух. Схожість дійсно вражаюча. Ще один отвір на тілі, прихований складками шкіри. В обрамленні м’якого волосся.

— Якщо ви любите свою маму, — каже вона, — якщо ви хочете, щоб вона жила, ми мусимо це зробити.

Як?

— Зараз саме час, — каже вона. — У мене такий густий слиз, що в ньому ложка стоїть.

Тут?

— Я не зможу з вами зустрітися десь-інде, — каже вона.

У неї немає обручки. Я запитую: вона заміжня?

— А для вас це принципово? — запитує. Вона зовсімзовсім близько. Простягни тільки руку. Тонка талія, м’який вигин стегон. Темні соски. І гаряча потайна місцинка — простягни тільки руку.

Я кажу:

— Ні, не принципово.

Вона розстібає на мені сорочку. Потім запускає обидві руки мені під сорочку і скидає її з плечей, так що тепер вона тримається лише на ліктях. Мої руки поки ще в рукавах.

— Просто щоб ви знали, — кажу я, — позаяк ви — лікар, і все таке. — Я кажу: — Я секс-залежний і зараз проходжу курс лікування.

Вона розстібає пасок у мене на штанях. Вона каже:

— Тоді просто робіть те, що для вас природно.

Від неї пахне не трояндами, не лимоном, не хвоєю. Від неї пахне навіть не шкірою.

Від неї пахне інтимною вологою.

— Ви не розумієте, — кажу я. — Я вже майже дві доби утримуюсь.

У золотому світлі вона здається такою теплою. Але в мене однаково таке відчуття, що коли я зараз її поцілую, мої губи примерзнуть — як до металу на морозі. Щоби злегка заспокоїтись, я думаю про ракову пухлину. Про імпетиго, [11] Імпетиго — піодермія з пустулами, на місці яких утворюються кірки. викликане бактеріальним зараженням шкіри. Про виразку роговиці.

Вона шепоче мені на вухо:

— Це просто чудово. У вас є сила волі. Але, можливо, ви перервете курс лікування, а завтра продовжите…

Вона стягує з мене штани. Вона каже:

— Мені треба, щоб ви в мене повірили, — і обіймає мене.

Її руки — гладенькі й прохолодні.

Якщо ви перебуваєте в холі великого готелю, і раптом у динаміках починає грати «Вальс Голубого Дунаю», біжіть на вулицю. Не роздумуючи. Кидайте все й біжіть.

Тепер ніхто нічого не говорить прямо.

Усе зашифровано.

Якщо ви перебуваєте в лікарні, й по радіо раптом оголошують, що сестру Фламінго просять пройти в онкологічне відділення, не ходіть туди. Не треба. Ніякої сестри Фламінго не існує. І лікаря Блейза також не існує.

«Вальс Голубого Дунаю» в готелі означає, що починається повна евакуація будівлі.

Сестра Фламінго у більшості лікарень означає пожежу. Лікар Блейз означає пожежу. Лікар Ґрін — самогубство. Лікар Блу — хтось із пацієнтів помер.

Про все це маленький дурненький хлопчик дізнався від мами.

У неї тоді починалися проблеми з головою.

Одного разу, коли він сидів на уроці в школі, до класу заглянула дівчина із шкільного секретаріату і повідомила йому, що телефонував зубний лікар і сказав, що сьогодні не зможе його прийняти. Через хвилину він підвів руку і сказав, що йому треба вийти до вбиральні. Він не записувався на сьогодні до лікаря. Так, хтось зателефонував до школи й відрекомендувався працівником стоматологічної поліклініки, але це був просто новий закодований сигнал. Він вийшов на вулицю через їдальню, й там на нього чекала мама. У золотистій машині.