Валентина Мастєрова - Суча дочка

Замовк, глянув на Олену. Вона теж мовчала. Параска Микитівна ковзнула поглядом на пляшку, але не взяла, перевела погляд на Миколу, що сидів за доньчиним столом невеселий і мовчазний, сама почала говорити:

— Не думай, Олено, що це тільки розмови. Уже створили комісію — я, ось Тит Феодосійович, батько твій теж у комісії. Поділимо, як положено, а то люди уже зневірилися, село вимирає, бо нікому не потрібне, тільки кров із нас п’ють кровопивці прокляті. Розорили таку державу, і ми, наче овечки ті, — женуть на заріз, слухняно йдемо, хоча й кричимо. Що толку з того крику — справу потрібно робити. А ти ж як тут живеш? — ніби схаменулася. — А то ми, бач, усе тільки про своє.

— Не бачиш, як живе? — відповів за неї Тит Феодосійович. — Колгосп хороми збудував спеціалісту, зарплату добру щомісяця платить. Давно, Миколаївно, гроші в руках тримала?

— Давно, — сумно посміхнулася Олена.

— Отож-то й воно. А літечко від зорі до зорі на роботі. Я, Олено, оце не раз думав — навіщо такі люди, як ти, я ось, приходять у цей світ, у якому вони мусять тяжко заробляти собі шмат хліба і ще потім совіститися його з’їсти? Чи ми народ якийсь ненормальний, чи нас такими зробили?

Замовк, чекаючи відповіді на свої слова, та всі теж мовчали, тільки Олена уважно подивилася на старого агронома і посміхнулася. Потім промовила з теплотою в голосі:

— Щоб зрозуміти, що воно таке — світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені.

— Воно ж то так, — погодився агроном. — Та скільки його вже блукати у тій темряві, посліпнемо скоро або ще гірше — звикнемо до такого болота і будемо думати, що ми у Царстві Небесному живемо.

— Ви щось не про те заговорили, — устряла в розмову Параска Микитівна. — Краще скажи, Олено, поїдеш додому чи як? Ти не думай — приженемо КамАЗа з нашими хлопцями, все забереш, хоч і оці стіни.

— Не треба КамАЗа, — посміхнулася Олена. — Немає чого на ньому перевозити, вистачить звичайного грузовика. Хата нехай селу залишиться. Тільки ж я поки що нікуди не поїду.

— Це чому, дочко? Чого ти не хочеш додому? — чи запитав, чи дорікнув Микола.

— Я, тату, — Олена замовкла, обвела всіх поглядом, — я Івана буду чекати. Він просив, щоб тут…

У хаті запала мовчанка, і ніхто не наважувався першим заговорити.

— Так йому ж іще до весни служити, — нарешті озвався батько.

— До весни, тату, служити, а у відпустку не сьогодні-завтра пустять.

— А як не приїде?

На ці батькові слова обличчя в Олени потемніло, і вона зіщулилася.

— Олено, — Микола встав із-за столу, підійшов до неї, поклав руки на плечі. — Подивися правді в очі. Думаєш, у нас із матір’ю душа не болить? Ще й як болить. Наче розумом і знаємо, що чужий, а серце не вірить, не хоче чужиниться, болить за ним, як і боліло. Нехай уже що буде, а тобі потрібно до домівки прибиватися.

— Тут іще таке діло, — обізвався Тит Феодосійович. — Ми збори свої провели, ну, нового колгоспу. Обговорюємо, що треба, думаємо, кого керівником обрати, так люди, Олено Миколаївно, тебе хочуть. Молода ще, спеціаліст, ну і, бачиш, з довірою до тебе люди.

— Як це? Я ж уже стільки років не в селі, а якщо не повернуся? — голос Олени схвильовано затремтів.

— От ми й приїхали умовити, — вперше за час зустрічі посміхнувся Тит Феодосійович. — Тиждень-два, як треба, побудь тут, а потім уже разом із нами починатимемо нове життя. Ну, чого ти? — помітив посмішку на обличчі Параски Микитівни. — Да, нове. А як тобі не хочеться, то чого ти у «Волгу» попереду всіх пхалася, аби тільки покататися? Іще, Миколаївно. Ця машина, що ми до тебе приїхали, можна сказати, вже наша. Не бійся, буде тобі на чому в люди виїхати, а може, з часом і краще наживемо. Наживемо, не таке бачили на своєму віку, аби тільки чорт поснідав розорителів наших — і чужих, і домашніх.

З дня на день Іван чекав відпустки. Нестерпно хотілося додому. Зайти отак у хату, зненацька, щоб мати щось робила, підкрастися… Посміхнувся подумки, уявляючи, як вона зойкне, кинеться до нього. Серце солодко завмирало від тієї материнської любові, від майбутньої радості зустрічі з домівкою. Думав, що його купити на ті солдатські копійки, які вдалося зекономити. «Куплю квітів, — нарешті вирішив. — Бо хто їй іще купить? А Марійці?» На подарунок сестрі грошей не вистачало, і він сумно зітхав.

Одного разу, під час розводу, командир роти сказав йому, щоб ішов на КПП, бо приїхала мати. Іван нерозуміюче дивився на командира, потім перепитав: