Валентина Мастєрова - Суча дочка

— То ти за гроші хочеш купити сина? — Олена ледве стримувала сльози, і Люба відчула свою перевагу над нею. Ще як переступила поріг, вразило змарніле, зі слідами внутрішньої скорботи обличчя, бідний одяг, бідна хата. Що ця старчиха має ще? Навіть чоловіка собі не нажила.

І вона промовила зверхньо:

— Побачимо. Йому вирішувати — жити в оцих злиднях чи мати красиве життя.

Олена, здавалося, не слухала, думала про щось своє. Несподівано запитала:

— Любо, мене Іван часто запитував — хто його батько. Я не знала, що йому відповісти, — глянула в Любині очі. — Хто його батько?

Люба не чекала такого повороту розмови, відвела погляд, покрутила рукавички, потім знову глянула на Олену, трохи ніяково посміхнулася:

— А ти не здогадувалася?

Олена заперечливо хитнула головою.

— Віслюкуватий Андрій, за якого ти колись так чіплялася.

— Андрій? — перепитала недовірливо Олена. — Андрій? — засміялася вголос, немов заридала.

Люба знітилася від того сміху, на якусь мить їй стало жаль колишню подругу. Але на мить. У наступну хвилину захотілося додати ще болю до того, що бачила в її очах.

— Він не любив мене, хоча то не так було й важливо у наших стосунках, коли б ти не вплуталася. Ти була настільки дурна, що не хотіла нічого помічати…

— Боже мій! — Олена закрила обличчя руками. — Як ви обоє познущалися над моїм життям! І він… він ще мене й звинувачував, зневажав, коли я підібрала його дитину. Мерзота. Тільки тепер я до кінця розумію, яка він мерзота.

— Він не знав, — перебила її Люба. — Правда, тепер знає.

— Знає? А хто ще знає?! — очі Олени наповнилися жахом. — Хто в селі ще знає? — підскочила до Люби, ухопила її за комір дорогої шуби й так трусонула, що шуба затріщала на швах. — І мої батьки знають?!

Люба з силою відірвала від коміра Оленині руки, відштовхнула її від себе і відступила до дверей.

— Дай мені адресу сина, і я піду.

— Не дам! Іди геть! — крикнула Олена і ступила крок до неї. — Я не віддам тобі сина, ти прийшла по нього дуже пізно!

— Помиляєшся, — Люба взялася за ручку дверей. — Я прийшла саме вчасно. У мене є що дати сину, не те що у тебе. Я маю власну справу і навчу його заробляти гроші. А що можеш дати йому ти — оце? — зневажливо повела очима по хаті.

— Ні, я дам йому оце, — Олена підняла і притулила до серця обидві руки.

Люба засміялася:

— Господи, Олено! Ти така ж наївна, як і була колись. Кому вони потрібні, твої почуття? Подивися навколо — глянь, у який час ми живемо. Про почуття сьогодні говорять ті, хто не здатен пристосуватися до нового життя. Не чіпляйся за Івана, краще подумай про свою дочку. У тебе є заради чого жити. Я вдячна тобі за сина, — промовила так, мов офіційно виносила подяку. — Вдячна, що виріс не у дитячому будинку.

Вийшла, зачинила двері й, не обертаючись, пішла з двору на дорогу, де її чекала розкішна іномарка, за кермом якої сидів іще досить молодий чоловік у шкіряній куртці й без шапки. Олена у вікно бачила, як Люба сіла в авто, сказала щось водієві і машина рушила з місця. Довго ще стояла біля вікна, поки не почула, як голосно схлипує у другій кімнаті донька.

— Не плач, — Олена хотіла погладити доньку по голові, але та відхилилася. Мати з болем глянула на неї. — Ну, чого ти?

Дівчинка ще кілька разів схлипнула, потім промовила крізь сльози:

— Мамо, скажи правду — я твоя чи ти мене теж, як Івана, десь підібрала?

Олена обняла доньку і пригорнула до себе.

— Моя, доню. Ти — моя! Іван теж наш, — замовкла, відчуваючи, як морозом потягло біля серця.

Умовляла себе, що Іван не відмовиться від неї, що її материнська любов дорожча за гроші, та, коли лягала спати, промовила сама до себе: «Він не повернеться. Він завжди хотів більшого, ніж я могла дати. Звісно ж, що я можу дати тепер? Тепер є вона, з грошима і рожевою перспективою».

Перед очима знову і знову спливало Любине обличчя. Розплющувала очі, щоб прогнати його, або ж намагалася міцно заплющити. Обличчя справді на деякий час зникало, потім знову проступало у свідомості. «Вона — рідна кров, ще Степанида казала. А хто я? Чужа тітка. Як він переживе, коли дізнається? Хоч би була почекала… — важко зітхала, ворочалася з боку на бік, але не могла заснути. — Треба повертатися додому, нема чого мені уже ховатися».

Згадка про батьків боляче кольнула серце. Вони любили онука, чи простять тепер обман? «Вітя! — погукала подумки. — Як мені важко! Тебе відняли у мене, а тепер віднімають і сина». Повернулася обличчям у подушку і заплакала тихо, щоб не розбудити доньку.