Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Здрастуй, — зупинилася біля могили, на якій росли кущик барвінку і півонії. — Здрастуй, коханий. Я приїхала до тебе на побачення, адже сьогодні день закоханих Олени й Віктора, наш із тобою день, — в одній руці тримала вазу з водою, в іншій — квіти. — Такі? Пізнав? Казав, мені даруватимеш, а виходить — навпаки. — Голос її надломився, вона опустилася на коліна й обняла руками нагрітий на сонці мармур. Приглушене ридання раз у раз виривалося з грудей, гарячі сльози капали на камінь, і сонце відразу випивало їх, немов хотіло відчути на смак таке кохання.

Вона плакала і говорила. Дорікала і знову плакала, аж поки не стомилася й не затихла. Віддалік нетерпляче засигналила машина. Олена чула, але у неї не вистачало сили підвестися. Підвестися й піти звідси. їй хотілося прожити безодню відпущених днів без коханого отут, поруч із ним.

— Я знову приїду до тебе, — нарешті підвелася. — Я приїду в цей день, Вітя, бо я люблю тебе. Ти знаєш це? Ти знаєш.

Того дня до матері Віктора Сергійовича зайшла сусідка і переповіла новину:

— Кажуть, якась жінка на кладовище приїжджала до твого Віті. Улянчин Степан траву косив — на власні очі бачив. Казав — може, невістка твоя? Так плакала, так побивалася… А троянди привезла, що він таких вік не бачив.

— Невістка? — здвигнула плечима сива, передчасно постаріла жінка. — Невістка не приїде: у неї кожен місяць новий чоловік — унучка приїжджає, розказує. То, може, та? — запитала сама себе. — А кому ж іще сюди забиватися? — і на її очі навернулися сльози. — Припекло душечку, видно, як оце й мою.

Наступного року в той самий день Олена знову приїхала на кладовище, у тому самому платті й босоніжках. У руках у неї був такий же розкішний букет троянд, а в очах — та ж сама мука. Тихе «здрастуй» промовила з такою ніжністю, мовби обізвалася не до портрета на мармурі, а до нього живого.

Бачитимуть Олену в тому селі і ще через рік, і ще… Звикнуть і не дивуватимуться.

Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув:

— Що ти від мене хочеш — щоб я в інститут пішов? Для чого — аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть!

Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина:

— Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

— Отож, мамо, — губи хлопця насмішкувато скривилися. — Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, — промовив твердо. — Я хочу жити інакше.

Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила:

— Однак треба трудитися, а щоб трудитися — потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра?

— Туди, де люди гроші заробляють, — у голосі Івана звучала самовпевненість.

Мати сумно посміхнулася:

— Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо — великі. Без таких грошей краще обійтися.

— У тебе без усього можна обійтися! — несподівано юнак зірвався на крик. — Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала — ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла — у тебе не виходило? — відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине.

— Могла б, ти правий, — голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати не тільки образу, а й гнів, що наростав і не давав спокійно говорити. — Але коли ви вже народилися, то не потрібно за це мене робити злочинницею. Я жила, як уміла, як у мене виходило…

— Хто з тебе робить? — Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. — Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, — глянув Олені прямо в очі. — Сама. Бо скажи: хіба не злочин — народжувати байстрюка? — Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. — Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова — незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, — з гіркотою торкнув себе в груди, — наче з космосу з’явився.