Валентина Мастєрова - Суча дочка

Олена дивилася, як площа, де не було місця яблуку впасти, розступилася і по тому живому коридору інша середнього зросту жінка, ще молода, але з суворими складками на високому чолі. Олена впізнала її — то була журналістка місцевої районки. Жінка йшла, ніяковіючи від аплодисментів і тисяч поглядів, посміхалася тим, хто вигукував її ім’я. Поблизу східців, де стояв мікрофон, було зовсім тісно, але й тут люди розступилися. Жінка легко піднялася на ґанок і стала перед мікрофоном. Перше, що сказала: «Дякую», — і люди знову зааплодували. А вона посміхнулася, підвела руку, просячи уваги. Олена на собі відчула магнетизм того голосу На відміну від попередніх ораторів, слова її були виваженими, без емоцій, а звинувачення місцевої влади у корумпованості — аргументованими. Діяльність райкому партії вона назвала злочинною, заплямованою кров’ю. При цих словах Олена здригнулася, на очах виступили сльози. Крізь сльози вона дивилася на ораторку і несподівано відчула нестримне бажання підійти ближче, вдивитися в обличчя. Те, що побачила, змусило ще раз здригнутися — замість берета увидівся терновий вінок на голові жінки, що впинався колючками у чоло. Позаду стояв великий не струганий хрест. Олена голосно зойкнула — і видіння щезло. Разом щезла й ейфорія, викликана мітингами, цим несподіваним протестом, що, подібно до вулкана, вирвався нагору лавою народного обурення, зривав одну маску за одною з бездарних акторів лицемірної п’єси, гаслом якої було — рівність, братерство, свобода. Перелякані піднесенням народного духу, вони на деякий час притихнуть, зникнуть із політичної арени, аби потім вийти на сцену під новими масками демократів. І ці новоявлені демократи знову стануть біля влади, щоб зруйнувати не тільки систему, яка їх зростила. Багатство цілої держави розповзеться по їхніх кишенях, а що не вміститься, проковтнуть бездонні пельки закордонних глитаїв, які з часом ковтатимуть усе більше й більше, аж поки не зазіхнуть на святая святих кожного народу — його землю. Олена боялася думати, що буде далі. Вона протиснулася з натовпу, ще раз із болем глянула на жінку, на її натхненне обличчя, на якому світилася безмежна віра у народ, перед яким вона стояла сьогодні і який завтра розіпне її на не струганому хресті, нацькований тими, хто і в останні хвилини свого життя не простить їй цього прилюдного викриття їхньої злочинності.

Наступний мітинг був організований тими, що вийшли з тіней райкомівських ялин. Вони били себе в груди, запевняючи людей у самовідданій любові, переконуючи у своїй безгрішності, нагадуючи власні заслуги, й не тільки свої, а й батьків та дідів. І народ прощав, віруючи невірним, добровільно віддаючи себе на поталу новітнім іудам, можливо, найстрашнішим за всю історію, яких уже вкотре народжував для себе сам.

Ще мітинги не затихли, а голова колгоспу викликав Олену в контору. Він довго не бачив її, з того самого дня, коли, помертвіла від почутого, покинула його кабінет Петра Семеновича вразило змарніле обличчя, потухлі очі, в яких не відбивалося жодне почуття. Байдуже глянула на нього, сіла віддалік на стілець, втупилась кудись у стіну.

— На роботу виходь, — сказав нарочито грубо. — Напишеш на ті місяці, що прогуляла, заяву за власний рахунок, і все. На ось ручку і папір, — поклав на край столу аркуш паперу і ручку, — сідай, пиши.

Олена мовчки підійшла, мовчки сіла за стіл, мовчки написала і так же мовчки підвелася.

— Щоб завтра мені була на роботі.

На ці слова вона глянула йому уважно в очі, так глянула, що Петро Семенович засовався на стільці.

— Ну, чого ти? Іди вже й менше тиняйся по тих мітингах, а то ще в політику попхаєшся, мало тобі… — і замовк, бо Олена посміхнулася. Посміхнулася презирливо, самим лише ротом, який більше скривився, ніж видобув посмішку.

То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі — ще не весна у душі. Жила мовби осторонь від життя. Читала людям їхні долі по долонях та по картах, інколи відкривала Степанидин Планетник, але у свою долю не заглядала — їй було однаково, що принесе завтрашній день, наступний рік. Тільки останніх днів серпня чекала. В один із таких днів надягла своє найкрасивіше плаття, босоніжки й пішла на шлях, за село. У місті найняла машину. До батьків не заїжджала, навіть сіла на заднє сидіння, щоб у селі ніхто її не впізнав, і закрила обличчя величезним букетом червоних троянд.

Приїхала у невеличке сусіднє село, розпитала, де кладовище. Зайшла за огорожу і спинилася. Віддалік побачила чорний мармуровий пам’ятник і несміливо ступила до нього. З пам’ятника до неї усміхалися до болю рідні очі. Здалеку вони здалися Олені не викарбуваними у камені, а живими, і вона аж спинилася, щоб довше не розвіювати те враження. Потім пройшла ще кілька кроків, зняла взуття і босими ногами стала на покошену траву.