Валентина Мастєрова: Суча дочка

— Що мені робити? — прошепотіла до Оленки. — Страшно, ой, страшно, — підборіддя тремтіло, а лице кривилося від болю.

Оленка підійшла, присіла на краєчок ліжка:

— Не бійся — усі народжують. Будемо збиратися в лікарню.

— Я не того, — в очах Люби стояли сльози. — Я боюся, що буде потім зі мною, куди я дінуся? Ти поки нікому не кажи, добре? Хто питатиме — я додому поїхала.

На вулиці випав сніг, тільки-тільки прикрив сіру буденність асфальту. Мляво горіло світло у вітринах магазинів. Порожні тролейбуси шурхотіли містом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один із таких тролейбусів із промерзлими вікнами і зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогін, до крові кусаючи губи. Біля дверей пологового будинку взяла Оленку за руку:

— Далі — я сама.

— Але ж… — Та ладна була не тільки вести її у приймальню, а й сидіти там, доки не закінчаться страждання.

— Ні, не йди, не треба. Вертайся додому, — Люба подивилася Оленці в очі, потім ніби відштовхнула її і різко відчинила важкі, пофарбовані білою фарбою двері. У коридорі прихилилася до стіни й голосно застогнала.

— А чого сама? Ну, пішли потихеньку, — літня жінка взяла Любу під руку. — Давай пройдемо туди, — показала на скляні двері. — Отак, — посадила на кушетку, допомогла роздягнутися.

За столом сиділа ще одна, стомлена безсонною ніччю, жінка. Озвалася до Люби, уважно дивлячись на неї поверх окулярів:

— Що? Документи?

Люба відкрила невеличку сумочку, яку принесла з собою, пошукала.

— Тільки комсомольський квиток, — промовила розгублено і голосно застогнала.

Жінка осудливо хитнула головою:

— Добре, що комсомольський квиток, тільки тут не райком комсомолу. Тут дітей народжують, а не в партію вступають. Кажи вже, як твоє прізвище.

Люба не відповідала, немов не розуміла, про що її запитують. Потім поклала квиток назад у сумочку і тихо промовила:

— Самойлюк Олена Миколаївна, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження.

Майже цілий день Оленка блукала по місту, хоча, здавалося, дня й не було. Вранішній морок до кінця не розвіявся, і темніти почало відразу після полудня. Думала про Любу. Коли останній раз їздила в село, тітка Дуня приходила й кричала:

— Ти мені не бреши! Кажи правду, чого те стерво додому не їде? Я ось до вас доберуся. Я побачу, що ви там робите, у тому городі.

— Чого ти, Дуньо, кричиш? — заступилася за Оленку мати. — Приїде твоя Люба. Он же дитина каже, що план на фабриці горить і у вихідні працюють.

— Вони накажуть — ти їм вір… — І вже зі сльозами на очах: — Ти мені скажи, Олено, нічого з нею такого?..

Оленка силувано посміхнулася:

— Та приїде. Казала — може, й на ті вихідні.

Андрій теж не виходив із голови — що подумає про неї, коли вона стільки часу не приїжджає додому? Високий, справді худорлявий, тільки плечі широкі, міцні, юнак стояв перед очима — із самої весни, коли побачила його у невеличкому фойє сільського клубу. Оленка не відразу впізнала хлопця, хоча й знала, що восени повернувся з армії, та вона мало ходила до клубу — мати не пускала, хіба на свята. І то наказувала пізніше десятої години додому не повертатися. Дівчина соромилася друзям сказати, що їй не можна довго гуляти, тому більше сиділа вдома. Андрій тоді не зводив із неї погляду. Оленка ніяковіла під тим поглядом, бо ще не зустрічалася з хлопцями, хіба сусідський котрий проведе з клубу, щоб не боялася. Юнак наздогнав її відразу, коли вийшла з танців. Запізнишся — мати більше не пустить.

— Не боїшся сама? — запитав нарочито весело.

Оленка не знайшлася що відповісти. Так і йшли мовчки, мало не півдороги. Нарешті юнак знову обізвався:

— Я тебе раніш на танцях не бачив. — І додав насмішкувато: — мати не пускає?

— А твоє яке діло? — образилася вона тоді. — Може, й не пускає.

— Справді не пускає? — запитав уже серйозніше.

Оленка не відповіла, тільки опустила голову. Біля свого дому не зупинилася, хотіла відразу зайти у хвіртку, та Андрій притримав її за плечі:

— Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.

Скільки потім тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер…

Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Які розмови підуть по селу — Люба, напевно, поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.