Валентина Мастєрова: Суча дочка

Наталка, як могла, умовляла доньку, потім розсердилася:

— Чого ти поїдеш — шукати хвороби на свою голову в місті? Хіба у селі немає роботи?

— На ферму, мамо, чи з тобою в ланку? Усі їдуть, одна тільки ти мене не пускаєш, а я вже й роботу собі знайшла, — Оленка з надією глянула на батька, що мовчки сидів на маленькому саморобному стільчику і курив у прочинені двері. Батько по черзі дивився на дружину, на доньку і думав щось своє.

— Ото — робота? — мати докірливо похитала головою. — Ферми побоялася, а гівно носити за всіма не гидуєш. Ще побачиш, що то за робота. Любка, не бійсь, на фабрику ушипкалась, а ти… тьху! От тобі й інститут, от тобі й академія. А ти чого мовчиш?! — гримнула на чоловіка.

— Нехай, як хоче, — батько глибоко затягнувся цигаркою. — Чого ти до неї чіпляєшся? Надумалася їхати — не тримай. Село від неї нікуди не дінеться.

Мовчазний за натурою Микола не любив говорити. Як не обізветься Наталка до нього, так він може й промовчати до самого вечора. Тільки співав, і то мелодію — не любив Микола слів. І тепер — сказав, кинув під комин недопалок і замовк. Наталка й собі замовкла. Потім уже зі сльозами в голосі:

— Ростила, ростила. А тепер залишайся, як хочеш. Он город тріщить. Як я ту картоплю сама викопаю?

— Я приїжджати буду, — Оленці стало жаль матір. — Правда, мамо.

Наталка глянула на дочку, похитала головою:

— Наїздиш. Хіба за торбою, як їсти захочеш.

Квартиру Люба знайшла сама. На фабриці їй дали адресу самотньої напівсліпої жінки, яка жила неподалік у старому фабричному будинку на кілька сімей. Оленці те житло здалося похмурим і непривітним. І тепер, коли збиралася їхати з дому, так гостро відчула батьківську хату, яка дихає з усіх кутків материнським теплом. Озирнулася — на стінах ще давні бабині рушники на таких же давніх іконах. Намальована колись дідом Іваном картина у масивній саморобній рамі. На ній дівчина з довгою косою стоїть босоніж на мокрому піску, вдивляється на другий берег ріки, де один, без господаря, кінь п’є воду.

— Мамо, а кого то дід намалював? — не раз питала у матері Оленка.

— Ай, — відмахувалася та. — Діду твоєму аби нічого не робити. Він лише б малював та на Десні ґав ловив.

Десь у коморі, у старій скрині лежали ще малюнки без рам на домотканому полотні. Оленка відчула, що відривається не тільки від домівки, а й від цілого світу, в якому залишається її дитинство.

Уранці наступного дня Микола ніс доньчині сумки до автобуса. Поставив біля магазину, де автобус розвертався, витяг із кишені цигарку, та не запалив, тільки пом’яв у руках.

— Там дивись, — промовив розважливо, — буде погано, кидай усе й вертайся додому. — Хотів іще щось додати, але в цей час велика чорна сумка стала поруч із Оленчиними.

— Здрастуйте, — Люба сіла на вологу від вранішньої роси лавку. Глянула на подругу, на її довгу нову спідницю, заплетене у косу волосся, насмішкувато хитнула головою й нічого не сказала. Слід того насмішкуватого погляду довго не зникав із її обличчя, навіть в автобусі, коли вони сиділи поруч і кожна думала про своє.

Перший робочий день у лікарні видався важким для Олени. Старша медична сестра поводила її по відділенню, показала, що до чого, познайомила з обов’язками й дала білий халат і косинку. Оленка наділа той халат, і щось перехопило їй у горлі. Стояла у невеличкій комірчині з відрами, ганчірками й дивилася на себе у маленьке дзеркало на старій списаній тумбочці. Заплющила очі, уявила, як уперше увійде в палату. Але не з ганчіркою і шваброю, а з фонендоскопом. Упевнена, привітна до тих, хто чекатиме її допомоги. Розплющила очі, зітхнула, ще раз поглянула на себе у дзеркало, взяла відро і вийшла у коридор.

До кінця чергування ледве трималася на ногах і з жахом думала про наступне. А коли прийшла додому, лягла, навіть не ївши, і проспала до ранку. Цілих дві доби вона тепер була вільна і не знала, куди діти час. Спитала у хазяйки квартири, чи далеко звідси бібліотека, але та не знала. Прожитий день у маленькій кімнатці чимось нагадував добровільне ув’язнення, коли дівчина нічого не відчувала, окрім суму за домівкою.

Прийшла з роботи Люба — й Оленка повеселішала. Поставила на стіл вечерю, але подруга від їжі відмовилася і прямо в одязі лягла на ліжко.

— Стомилася? — поспівчувала Оленка, та Люба не відповіла, заплющила очі й, здавалося, заснула.

Вона бачила, що подруга не спить, але не стала набридати розмовою, мовчки сіла на своє ліжко, що стояло під іншою стіною кімнати. Нараз Люба обізвалася, не розплющуючи очей.