Чак Поланік - Чарівна ти

У ті нечисленні вечори, які вони проводили разом за межами контори, Пенні з Тедом заходили до Йєльського клубу на Манхеттені випити по келиху чогось прохолодного. В оточенні заможних нащадків «блакитної крові» він, здавалося, занурювався у рідну стихію. Ні, він не збирався відмовлятися від колективного позову до суду попри невдачу Пенні, яка намагалася «пошарудіти» та розжитися позивачами, але натомість отримала синці. Тед зайняв виважену позицію «почекаємо — побачимо». Він був певен: спливе трохи часу, і жінки самі матеріалізуються з позовами. А допоки він готувався просувати її позов за частку власності патентами «Чарівна ти».

Саме у цьому й крилася причина сьогоднішньої прогулянки та розваги. Завтра Пенні мали допитувати старші партнери «Бі-Бі-енд-Бі», а вона повинна була надати свідчення.

У Йєльському клубі Пенні милувалася тим, як невимушено Тед носить смокінг. Він привітався з кількома найбагатшими людьми Нью-Йорка як із давніми приятелями. Вочевидь, він міг бути чималим «уловом». Якби лише постійно не наполягав на тому, щоб познайомитися з нею якомога ближче. І хоча прелюдій у них було вже достатньо, Пенні не бажала ризикувати та зробити йому боляче. Як не воліла говорити йому про страх, що зростав.

Замислившись, вона зіткнулася з іншим відвідувачем. Кілька крапель шампанського пролилися, але не завдали вагомої шкоди. Високий бородач здався знайомим.

— Ви — Пенні Гарриґан, якщо я не помиляюся? — Він простягнув руку. — Я — П’єр Ле Куржетт.

Відомий романіст, який зустрічався з Алюет перед її загибеллю.

— Дуже прикро, — промовив він.

Пенні потиснула йому руку.

— Напевно, вам дуже її не вистачає. Вона була такою красунею.

Він з тугою відповів:

— Не слід плутати мене з іншим. Ми не були коханцями.

Пенні не переривала.

— Ми багато разів пробували, — зізнався він, — але в інтимному плані я її так і не пізнав.

Пенні охопив благоговійний жах. Вона пригадала стікаючий ерегований член нападника в метро.

— Щось… всередині Алюет, — почав він, але захлинувся у стражданнях.

Пенні ризикнула витягнути зізнання.

— Вас щось штрикнуло?

— Штрикнуло? — перепитав він, спантеличений таким словом.

— Ніби гарпуном, — наполягала вона. — Щось простромило ваш пеніс.

В його очах спалахнуло розуміння.

— Oui [8] Так ( фр .) ! — викрикнув він. — Mondieu [9] Чорт забирай! ( фр .) ! Щось приховалося там, усередині її chatte [10] «Кицька» ( фр .) . Вона була переконана, що Максвелл щось залишив у неї всередині, хоча лікарі нічого не виявили. — Він схопив її за лікоть, щоб вона не впала від хвилювання, й поцікавився: — Люба, вам щось відомо про стан Алюет?

Пенні похитнулася. Кімната закружляла перед очима. Невже саме цю таємницю Алюет планувала розповісти за обідом?

Цієї миті з’явився Тед і владно обійняв її за талію.

— Здається, комусь уже час до ліжка. — Він притягнув її до себе, настільки близько, що вона відчула його збудження через тонку тканину штанів.

Ось воно знову! Він примушує її до сексу. Через зростаюче роздратування Пенні була майже готова дозволити Тедові скористатися небезпечним шансом.

Наступного дня на шістдесят шостому поверсі в залі для засідань, куди вона стільки разів приносила безліч додаткових стільців, Пенні давала свідчення. Єдиним відсутнім працівником була Монік. Бідолашна Монік досі барикадувалася за дверима спальні. Крім Монік, Пенні зіткнулася віч-на-віч із помічниками та партнерами, куди оком не кинь. Їхні очікувальні погляди нишпорили по ній у пошуках брехні. Будь-який нервовий рух міг стати свідченням того, що вона бреше. Мікрофон вбирав її слова, коли вона описувала ту першу ніч, коли Максвелл спринцював її рожевим шампанським. Стенографістка нотувала її слова так само швидко, як і Макс.

Більшість її колег приголомшено слухали. Пороззявлювали роти, коли вона плутано описувала, як Максвелл гамселив її шийку матки задля болісних спазмів задоволення.

Періодично Бриллштейн вистрілював питаннями, провокуючи її.

— Міс Гарриґан, ви раніше казали, що містер Максвелл засунув вам у піхву цілу долоню. Як таке можливо?

Спогади шокували та схвилювали Пенні. Під прицілом поглядів своїх колег вона, затинаючись, відповіла:

— Не знаю.

— Не поспішай, люба, — підбадьорив її Тед. Підморгнув їй та підняв великий палець угору. — Ти чудово тримаєшся!

Безперестанку, безжалісно Бриллштейн продовжував:

— Ви припускаєте, міс Гарриґан, що ваша анатомія якимось особливим чином пристосована для подібних далекосяжних досліджень?