Джон Уейн - Зима у горах

Але ні, автобус не кинуто напризволяще. Роджер зрозумів раптом, що він цілий і що його недавно навіть наново пофарбовано,— в густих сутінках машина відсвічувала рожево-жовтим кольором. Роджер обійшов навколо автобуса. Спереду було написано пункт призначення: «Карвенай». Хтось водить цей автобус. Шини накачано, вікна цілі, можливо, він навіть ось-ось вирушить до Карвеная. (Гаряча вапна, їжа, віскі!) Ні, ні, не може бути, щоб йому так поталанило. Але поки що можна залізти досередини й сховатися від негоди. Якщо хто-небудь спитає, що він там робить, можна буде просто сказати, що чекає відправки автобуса в Карвенай.

Знову затремтівши від холоду, Роджер вхопився за дверну ручку. Двері відсунулись. Піднявшись по приступках, він зачинив двері за собою. І зразу ж шум дощу й вітру вщух. Тепер можна поміркувати спокійно й конструктивно, не впадаючи в істеричний жаль до самого себе. Від холодної дощової купелі він почав втрачати здоровий глузд. «Чи ж можуть ваші голови невкриті, худі тіла, вбрання подерте ваше з негодою жахливою боротись?» (Шекспір. Король Лір, акт III, сцена 4. (Переклад М. Рильського)) От коли Роджер зрозумів, що хотів сказати поет. В автобусі було тихо й сухо. Сидіння оббито справжньою шкірою, машина, певно, з давніх. У ній пахло шкірою, тютюном і мастилом — ненабридливими запахами корисного, трудового життя. Все це Роджеру подобалось, подобався й сам автобус, цей притулок, цей друг, що зненацька виник перед ним серед просоченого дощем вечора втрачених надій. Можливо, тепер життя поверне на краще.

Роджер умостився на одне з передніх сидінь. Проте майже зразу підвівся, залишивши після себе мокру пляму, й пересів на інше місце. Якщо він посидить по черзі на всіх сидіннях, то добре підсушить свій одяг. Але ж це негарно щодо інших пасажирів. Яких інших пасажирів? Автобус, цілком можливо, зробив сьогодні свій останній рейс. Цілком можливо, що його залишено тут на ніч. Але хіба автобуси так кидають? Хіба їх не ставлять на ніч у гараж? Авжеж ставлять, тільки не в такій дірі. Тут усе первісне, закостеніле, непристосоване. Роджера знову почав охоплювати відчай. Так, тут сухо, але не дуже тепло. Якщо він просидить отак кілька годин, чекаючи, поки хто-небудь прийде й поведе машину в Карвенай, то обов’язково схопить ревматизм або й щось гірше. Ні, краще вийти й іти далі пішки. Струмені. дощу вдарили у вікна, і Роджер здригнувся. Невже нічого не можна зробити? Може, в автобусі є обігрівач? Він про' йшов уперед і сів за кермо. Автобус був маленький, приблизно місць на тридцять шість, і водій не мав окремої кабіни. Він сидів по один бік від мотора, а по другий бік уже було місце для пасажира; далі двома рядами, як звичайно, йшли сидіння з проходом посередині. Роджер заходився намацувати перемикачі. Перший же вимикач, що його він торкнув, був від внутрішнього освітлення. Весь автобус раптом засвітився, наче корабель серед темного моря. Настрій у Роджера зразу поліпшився. Людині здається, що в освітленому місці тепліше. До того ж, безперечно, електрична лампочка і справді дає тепло. Вій знову покладав перемикачами, і цього разу ввімкнув фари — наче два тверді пальці проштрикнули дощ, вихопивши з мороку танок водяних крапель. Людина бореться із стихіями! Тепер Роджер почував себе зовсім бадьоро. Проте обігрівача все ще не міг знайти. Та він однаково не грітиме, поки не працюватиме мотор. А про це не може бути й мови. Роджер бачив, куди встромляється ключ запалювання, але самого ключа, зрозуміла річ, не було.

Він сидів на місці водія, розслаблено поклавши руки на велике коло керма. Сидіти було зручно: колись щодо цього вміли добре подбати. Автобус був справжньою пам’яткою старовини. Роджер не здивувався б, якби йому сказали, що його зроблено ще до війни або принаймні десь близько 1940 року. Зовсім не здивувався б. Навіть заклепки мали старомодний вигляд — такий, як на морському буксирі. Та й сидіння було обтягнуто страшенно потертою, але справжньою шкірою, вік якої, очевидно, дорівнював вікові автобуса, а це означає, що його змайстровано до доби повсюдного впровадження ерзаців. Як цікаво! Можливо, якому-небудь музею годилось би його купити. Всі важелі також були великі й гарно зроблені, паче з бронзи або чогось подібного. Роджер обережно пересунув важіль ручного гальма вперед. Автобус ледь помітно здригнувся. Він зрушив! Ні... Так... Тепер він справді рухається. Мабуть, його залишили стояти на нейтральній передачі. Треба загальмувати.

Проте Роджер не гальмував. Передні колеса автобуса викотились на асфальт. Роджер трохи повернув кермо, і тепер уже на асфальт виїхали й задні колеса; кожне з них глухо гупнуло об тверде, з’їхавши з порослого травою узбіччя. По вітровому склу струменів дощ; якби Роджер міг завести мотор, то можна було б увімкнути й «двірники», а так йому доводилось вдивлятися між довгих смужок дощу. Це було не дуже важко, до того ж о цій пізній порі на гірській дорозі не було ніякого руху.