Джон Уейн - Зима у горах

Роджер незабаром перестав тремтіти, але до кінця дня відчував важкість у тілі й утому. Шкіряна сумка страшенно відтягувала плече, ноги боліли від кожного кроку по тряскій підлозі автобуса. Він бажав тільки одного — щоб швидше закінчився робочий день, і бажання це було таке непереборне, що нічого іншого для нього просто не існувало. Він навіть забув про приниження, якого зазнав напередодні ввечері, забув про те, що хтось, можливо, хоче вижити його з Лланкрвіса. Зараз для нього важило лише одне — якнайшвидше добратися до ліжка й заснути.

Перед тим як вони рутили семигодинним рейсом у місто, до автобуса ввійшла Райанон. Роджер навіть не спробував спитати її, чому вона не дотримала обіцянки. Усе довкола він сприймав зараз крізь хмару втоми, тож зараз вона була для нього тільки ще однією пасажиркою. Він ішов по автобусу й збирав плату за проїзд, а коли наблизився до Райанон, то просто зупинився й простягнув руку, наче робот. Опускаючи шилінг йому в долото, вона швидко й запитально глянула на нього. Виснажений до краю, вій, проте, мляво всміхнувся їй, показуючи, що, зрештою, не сердиться, а тоді повернувся на своє місце біля Герета.

Коли вони прибули в Карвенай, там лопотів дощ і стояла густа темрява. Пасажири почали виходити. Роджер понуро сидів на своєму місці спереду, втупившись очима у вітрове

скло. Вік не обернувся, щоб пошукати очима Райанон, хоч, звичайно, не міг не бачити її позад себе у вітровому склі. Вона почекала, поки всі вийшли, і зупинилася біля нього. Герет, мабуть, інстинктивно відчув, що треба залишити їх самих, і вийшов з автобуса слідом за пасажирами. Роджер бачив, як він, не озираючись, рушив через площу до своєї пивної.

Райанон зразу ж перейшла до діла:

— Пробачте, що мене не було вчора ввечері.

Роджер повільно підвівся й глянув їй в обличчя.

— Пусте.

Вона стенула плечима.

— Я не знала, що робити,— сказала вона.— Розумієте, я багато думала після того, як ви запросили мене в готелі. І вирішила, що краще буде, коли я не прийду.

— Краще для вас чи для мене?

— Для нас обох. Я певна, для вас це так, знічев’я, а я не хотіла, щоб ви почали на щось розраховувати.

Роджер розтулив був рота, але вчасно похопився. Навіщо заперечувати? Він чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі, її відвертість робила їй честь.

— Жахливо, коли доводиться розчаровувати людей,— сказала вона,— Але постарайтеся зрозуміти мене.

— О, я добре вас розумію,— відповів він.— Тільки не зовсім ясно одне: як ви про все здогадалися. Адже я міг мати й не дуже честолюбні плани: всього-на-всього поїхати з вами повечеряти — не більше.

— Але ж вони у вас були, адже так? — лагідно спитала вона.

— Що саме?

— Дуже честолюбні плани.

— Ні, Райанон, не плани,— мовив він.— Лише мрії.

Вона кивнула.

— От саме тому мені й не треба було приходити. Розвійте мрії, щоб вони не перетворилися на плани.

Вона подарувала йому скупу посмішку, в якій прозирнула щира доброзичливість, а тоді квапливо вийшла з автобуса й розтанула в темряві.

Роджеру згадався взятий напрокат блискучий «форд», що перехнябився на один бік, колесо, що мчало з гори, лиса голова поштмейстера з віялом довгих пасем приліпленого до лисини волосся, і він раптом зареготав. Він реготав доти, поки в нього не заболіло під грудьми — майже так само гостро, як і того першого вечора, коли його вдарив Герет. На цю згадку він розреготався знову і тут усвідомив, що втома, нервове потрясіння і збурені почуття довели мого мало не до істерики. Від цієї думки він одразу ж перестав реготати. Повільно, з гідністю, тримаючись дуже рівно, він спустився автобусними приступками й подався до пивної Маріо.

Наступного ранку Лланкрвіс прокинувся під зливою. Важкі струмені води безперервно лилися з безмежної пелени важких хмар, які, здавалося, розляглися просто на темних шиферних дахах будинків.

Роджера це не засмутило. Йому навіть подобалося їздити за дощової погоди автобусом: там було напрочуд затишно, горіло світло, всі гомоніли й співчували одне одному, що довелося стояти й чекати під дощем. Погана погода перетворювала автобус на своєрідне пристановище, надаючи йому того теплого затишку, що був знайомий Роджеру ще з пертого дощового осіннього вечора. Мугикаючи щось під ніс, він умився, поголився, вдягнувся й поснідав. Сон розвіяв утому. Зазнавши напередодні неприємних переживань, Роджер весело сподівався, що сьогоднішній день виявиться нормальним і не завдасть йому ніяких прикростей.