Джон Уейн - Зима у горах

Довге протяжне завивання сповістило Роджера про те, що на гору піднімається важка автомашина. Ось вона сіпнулася й зупинилась, хоч хурчати й не перестала, бо мотор продовжував працювати. Роджер глянув угору. Нова неприємність? Нібито ні. З кабіни ваговоза,, навантаженого металевим брухтом, співчутливо позираючи на Роджера, вилазили Айво і Гіто.

— Вскочили в халепу, га? — нахиляючись, щоб подивитись, спитав Айво, і вовняна кулька на його тапочці затанцювала.— Прокол?

— Та ні, колесо зіскочило.

— Колесо зіскочило? — Айво й Гіто перезирнулися.— Це ваша власна машина?

— Взяв напрокат,— відповів Роджер. Він сів і раптом відчув страшенну втому.

— Машина, яку дають напрокат, повинна бути в кращому стані,— зауважив Айво.

— Домкрат не так поставлено,— втрутився Гіто, зазирнувши через Роджерове плече.

— Авжеж, не так. Домкрат не на місці, голубе. Ось як треба.— Розумні руки Айво з чорними смужками під нігтями швидко пірнули кудись поміж упертих деталей, які берегли свої таємниці, трохи опустили домкрат, пересунули його на кілька дюймів і знову підкрутили вгору. Цього разу вісь піднялася набагато вище.— Ну от, давайте ваше колесо.— Кілька вправних рухів, і Айво за мить зробив те, з чим Роджер, мабуть, не впорався б і за годину.

— Дякую,— щиро мовив Роджер.

Тим часом Гіто обмацував машину поглядом.

— Пошкоджень чимало,— хрипко прогув він,— Компанія, яка дала вам машину напрокат, захоче знати, що з нею трапилося.

— Я розповім їм геть усе й з усіма подробицями,— коротко відказав Роджер.

— Ці теперішні автомобілі всі однакові. Даремно вони відмовилися від риб’ячого клею,— докинув Айво.

— Просто відлетіло, та й годі? Несподівано? — допитувався далі Гіто.

— Якось я помітив, що з ним щось не те, я зупинився б,— відповів Роджер. Він відчув, що йому треба випити, перш ніж він піде з поясненнями до компанії, В якої він узяв напрокат машину.

— А де ви залишили її на ніч? — спитав раптом Айво.

— Там, де мешкаю. Біля будинку місіс Опори Джонс.

— М-м,— промимрив Айво й глянув на Гіто.

— Цілком можливо,— сказав той.

— Що цілком можливо? — сердито спитав Роджер. Він вмерз, настрій у нього був дражливий.

Айво зняв свою вовняну шапочку. Волосся в нього — Роджер не пам’ятав, чи бачив його раніше,— було рудувате й коротко підстрижене. Вій замислено погладжував його рукою.

— Чи є у вас які-небудь здогади про те, хто міг облити ваші двері фарбою? — спитав він у Роджера.

— Ні, немає... Просто якийсь хуліган, що...

— Ну, той, хто може заляпати двері фарбою,— повільно проказав Айво,— так само легко може послабити й кілька гайок на колесі.

Роджер напружився.

— Але це неймовірно! Чи не хочете ви сказати, що хтось намагався вбити мене?

— Аж ніяк,— відповів Айво.—Вас же не вбито, га? Але схоже, що ви ще матимете силу-силенну мороки. Адже ви повинні повернути машину, вам доведеться пояснювати, чому вона...

— Так, так, розумію. Мене цікавить таке: невже ви гадаєте, що хтось намагається зробити...— Роджер умовк. Він ніяк не міг точно назвати те, що хтось намагався йому зробити.

— Зробити так, щоб ви втекли з Лланкрвіса? — допоміг йому Айво. Голос його звучав рівно, але в очах чаїлася тривога.

— Слухати смішно,— промовив Роджер. Він сів у машину й завів мотор. Працював той цілком нормально. Його, очевидно, не пошкодило.

Бачачи, що Айво не зводить з нього погляду, Роджер опустив скло й запитав:

— То ви гадаєте, я тут комусь не подобаюсь? — Він намагався говорити безтурботно, але в голосі його виразно вчувалася тривога.

— Таке цілком може бути,— сказав Айво. Він знову надів свою вовняну шапочку й поліз у кабіну ваговоза. Гіто вже сидів за кермом. Навантажена машина, огорнувшись хмарою диму, повільно поповзла вгору.

Роджер теж рушив своєю дорогою. Набираючи швидкість, він подумав, що не перевірив інші колеса. І що скоріше він здихається цієї машини, то краще. Але спершу треба винити.

Решта дня перетворилася на суцільний кошмар. Розмова в компанії по прокату автомобілів, як і передбачав Роджер, була неймовірно важкою. Завідуючий, схожий на маленького лютого тер’єра, без кінця питав про одне й те саме, а потім ув’язнив у конторі й змусив заповнювати безліч бланків. Саме в той час, коли Роджер сидів там, старанно відповідаючи на запитання, зазначені в брудно віддрукованих формах, у нього настала запізніла нервова реакція, і його почало тіпати. Відчуваючи млість, він кілька разів змушений був зупинятись, а коли знову брався писати, то рука в нього так тремтіла, що написане навряд чи можна було розібрати. Йому невимовно хотілося піти до Маріо й випити чогось міцного, щоб збадьоритися, але маленький тер’єр-завідуючий сидів, паче на варті, в кімнаті, через яку треба було пройти, і раз у раз відчиняв двері, щоб подивитися, чи Роджер не втік, спустившись по ринві. Нарешті, мокрий від поту, непевною ходою Роджер добрався до пивної Маріо. Вона мала ось-ось зачинитися, і тому часу в нього вистачило лише на те, щоб випити й квапливо проковтнути припізнілий ленч.