Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Того вечора Граб ще засвітла накормив, напоїв, почистив худобу, позамикав двері. Відтак прикрутив каганець, забився у сіно і задрімав… У хліві затишно, вівці надихали тепла і мирно посапували. Петро з світлою умиротвореністю дивився із свого пристанища на ярки, і ніжність хвилями напливала у серце. Немає в горах благороднішої, терпеливішої і вірнішої тварини за вівцю. Вона й дихає, як людина, — то нечутно, то тяжко, голосно. У гараздах і в горі вівця завжди була поруч горянина — при найменшій ласці і увазі до себе кормила його, одягала, витягала із біди. Вона була його опорою і надією у цьому хиткому і мінливому світі. Найзлиденніший бідняк — без кусня хліба на столі, миски бараболі у коморі, жмені муки на горищі — завжди чув себе газдою, доки обійстя його підпирали дві-три вівці. Якщо горянин доживав до того, що мусив продавати останню ярку, ближні знімали печально шапки. Це свідчило — чоловікові кінець: або уривав невдовзі життя самогубством, або помирав з голоду, чи брав на плечі торбу і навіки зникав із села…

Близько півночі Граб обійшов вівчарні, оглянув тварин, які за його спостереженням мали ось-ось розродитись, перевірив для певності замки і повернувся до лежанки. І тут остовпів: бездонну гірську ніч сколихнув далекий зойк, благаючий і тужний. Недобрим морозом взялося тіло Петра. Перезарядив рушницю, погасив каганець і боязко вийшов на двір. Довкола тиша. Тільки у небі від морозу ледь чутно шелестіли величезні гірські зорі. Згамувавши дихання, Граб слухом пильно промацував далину, але, сторожко зачаївшись, вона мовчала. Аби зігнати із себе острах, кілька разів покашляв, відтак підняв рушницю і бебехнув угору. Відлуння пострілу злякано метнулося на всі боки і стрибками помчало навколишніми зворами й лісами. Ніхто не озивався, не кликав на поміч. Граб ще кілька хвилин постояв і зайшов у вівчарню. Але тільки хотів прилягти, як болісний зойк пролунав знову. Тепер він уже усвідомив: стогін лунав не на дворі, не в нічній далині, а в ньому самому, під серцем. Власне, він і не лунав, той зойк, а тужним болем розпанахував груди.

— Це Марія! — раптом страшно закричав Петро.

Вівці схарапудились, посхоплювались із лежанок, збилися до гурту.

— Господи, поможи! — заблагав Граб, натягаючи на себе кожух. — Марієчко, почекай, дитино моя рідна! Я з тобою, почекай мене!

Далі міцно защепив засувом двері вівчарні, замкнув колодицю і, забувши навіть гвинтівку, помчав снігами у село.

Марія була найстаршою дочкою в сім’ї Грабів і найбільшим болем Петра. Дочці йшов чотирнадцятий рік, але виглядала зовсім дитиною. Росла хворякуватою, слабенькою, і дві молодші дочки давно уже її переросли. До того ж невідь за які гріхи — на Марію вічно падали біди: то ногу поламає, то руку покалічить, то під коня попаде. Але дивно: ніколи в сім’ї не чули від неї плачу, скарги на біль, хвороби… Всі злигодні, суджені долею, Марія зносила мовчки, з покірністю великої страдниці. І загалом прийшла вона на світ якоюсь дивакуватою. До прозорості худенька, вся біла, як рання наморозь, із голубими до зачарування очима, могла цілий день мовчки просидіти над найнепримітнішою квітчиною, так і не доторкнувшись до неї, годинами вдивлялася у небо… Кожне серце відчувало не просто жаль, а якусь вину перед цим неземним дівчам. Проте, наче змилостивившись наостанок, природа обдарувала Марію гострим розумом. У школі, дивуючи вчителів, вона вирішувала майже непосильні математичні задачі. Всього раз прочитавши, переказувала напам’ять десятки сторінок літературних текстів, прекрасно малювала, володіла неперевершеним голосом. Чесно кажучи, в школі та й вдома навіть побоювались її не по літах довершеного мислення. До всього, і очі у Марії були якісь неземні, їх ніхто не витримував. Вона дивилася не просто на людину, а наче зазирала в її середину, в думки, навіть у майбутнє… Бувало, іде вулицею, гляне загадково-лагідним зором на зустрічного, зупинить і скаже:

— Ви не журіться за свою біду. Вона пройде, побачите… Уже пополудні, узавтра, будете мати радість велику. Вона у дорозі до вас, не мучтеся…

І справді, не було випадку, аби Маріїні віщування не здійснились. Всі відчували: дівчина просто так жити не буде, щось мусить та й статися. Тут тільки справа за часом.

Петро й сам розумів, що дитина з такою вразливою душею для гір чужа. І від того невимовно страждав і так любив Марію, що ладен був за неї живим у землю лягти.

Тиждень перед тим прийшла додому із школи, чемно привіталася рідним і, більше не сказавши слова, лягла у ліжко. З нею подібні дивацтва траплялися часто, і ніхто не звернув на те уваги. Під вечір дружина покликала Марію їсти. Дочка у відповідь простогнала й умовкла. Олена хутко поклала долоню Марії на чоло й, не обертаючись, сказала Петрові: