Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

І згасла Марія на цьому слові. Згасла в руках батька, як тоненька свічка у маленькому вікні Петрової надії. І що дивно: після похорону ні дружина, ні молодші доньки довго не ходили у жалобі. Як непомітно, тихо жила, так безболісно і швидко вивітрилась Марія із їхньої нам’яті… А Петрові та свічка чим далі, тим більше пекла.

… — Що дорогий, Грабе, задумалися, згадали ті двадцять овець, загризених вовками? — затарабанив по столу Зеленяк. — Залишити худобу напризволяще, вовкам, а самому побігти… Що, вже згадали?

— Згадав, Іване Петровичу, — тихо сказав Граб. — Доньку згадав, Марію згадав… Як мені її забути? Ой, дорогий мій, ні вам, ні ворогові найлютішому того не пожадаю… Аби відвіз її тоді в лікарню, то, напевне, не, плакало би тепер серце…

— Я розумію, Петре, — зм’ягшено мовив Зеленяк. — Ви батько… Я теж людина, співчуваю… І прекрасно знаєте, що за двадцять овець, загризених вовками тої ночі, коли ви побігли в село до дитини, нікому не доповідав…

— Кому вже доповідати… На мене й без того бог тяжку палицю поклав, — простогнав Граб.

— Я про це й кажу. Замість того, аби покарати, я навпаки, із старшого ватага поставив вас завфермою. А тепер така віддяка.

— Солодкий мій, Іване Петровичу, — заблагав Граб. — Я дуже ціную вашу людяність. І радий би вам допомогти, але поставити підпис не можу. Така вже у мене простацька натура. Перебачте, але це… це великий гріх. Люди так тяжко робили, в поті чола ростили бульбу, капусту, яблука… А я одним розчерком все перекреслю. Не буде мені потім спокою на цім світі.

Граб не лукавив. Він пам’ятав і цінував доброту голови до себе, але на зговір, котрий йому пропонували, ніяк не міг зважитись. Через цей поріг йому було несила переступити.

— Коли хочете, коли вже біда у вас така, придумайте щось простіше, чесніше, — почав хапатися за останню соломинку.

— Наприклад? — зацікавлено глянув Зеленяк.

— У мене припасені якісь грошенята. Та й шість овечок. Думаю, і ви не без копійки… Складемося… Можна щось й призичити… Люди зрозуміють, запоможуть… Сплатимо якось. І будемо чисті. Перед людьми… законом. Совість буде легка…

— Що? Що? Ви мені пропонуєте гроші в людей позичати… Та ви розумієте?! — скреготнув зубами Зеленяк.

— Іване Петровичу, даю вам чесне слово, мені ніколи той борг не треба вертати! Клянуся, навіть жона знати не буде. Повірте мені, я… я… — Тут Граб злякано оглянувся по кабінету. — Я навіть на страшному суді собі не признаюся! Тільки не губіть людський труд. За нього треба заплатити.

— Ви, Грабе, що собі думаєте? — випроставшись, запитав суворо голова. — Ви гадаєте, за той врожай я собі гроші за пазуху засунув? А хто мені трактори дає? Не звідти?! — показав пальцем вгору. — А корми? А насіння? А добрива? А позичку, аби людям за труд платив?! Думаєте, все за красні очі? Хіба не пам’ятаєте, як їздили за цементом?..

Гукнувши на всю околицю, над новим будинком розпочав робочий день кран: схопив з землі металеву балку і, високо піднявши, поніс на самий край дев’ятиповерхівки. Тут, добре роздивившись, передумав, обернувся і опустив ношу на один із балконів у середньому ряду.

— Швидко зводять стіни, — сказав Волосянич, спостерігаючи за будівлею. — Восени тільки фундамент закладали…

Господар тепер був далеко від новобудови і не відповів на Андрієве захоплення. Чикрижачи садовими ножицями сухостій, він боляче щось роздумував, а потім мовив:

— Ви кажете, чи сумую за Березіллям? Таке б і не питати. У мене в місті уже був власний будинок, кілька сотин навколо, але все’дно нестерпно тягнуло додому, в гори. Щоправда, мав єдину втіху від того, що кожного вечора міг навідуватись в село, а вранці щасливо повертатись сюди…

— Але ж до вашого села майже сто кілометрів тільки в один бік, — здивувався Волосянич. — Стільки ж звідти. Як це встигали кожного разу?

Граб загадково усміхнувся і, роздивившись довкола, чи бува ніхто не підслуховує, нагнувся до Андрія і тихо сказав:

— Це моя невеличка таємниця. Нею я ніколи ні з ким не ділився. Але з вами… Чесно признатися, добрий чоловіче, ви з першого слова викликали у мене приязнь і довіру. Ось вам і відкриюсь, як на серці лежить…

Для певності ще раз пильно оглянувся навкіл, прокашлявся і, наче відкриваючи завісу священного таїнства, схвильованим голосом притишено мовив:

— Від природи мене наділено незвичайним даром. Вам, може, стане й смішно, коли про все розповім, але не дивуйтеся із нещасного чоловіка…