Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Зовсім недоречно нагадав тоді Зеленяк про страшну минулу зиму і трагедію у вівчарні. Загибла худоба й без того мучила Петра, не давала йому спокою. Але коли розібратися — хіба тут тільки його вина?

…Літо того року припізнилося й наздоганяло своє. Минав вересень, але осінню ще й не пахло. Після теплих серпневих дощів випогодилось, злежалі хмари висушилися, розвіялися по світу, і дні потекли сонячні, спечні. На подив усім, і ночі не остигали, а розроджувались рясно теплими росами. На полонинах дружніше, аніж весною, знову надумали рости трави. Дарма Петро умовляв голову колгоспу зганяти отари в долину, до зимівлі, бо восени в горах безтурботне небо і веселе сонце підступніші гнилої погоди. Та Зеленяк ніяк не міг змиритися, аби із такої солодкої паші гнати отари вниз, на обскубане до кореня сільською худобою пасло.

— Ще тиждень, дорогий Петрику, — вмовляв Граба. — Це ж стільки корму прибережемо в оборогах!

— Аби моя воля, Іване Петровичу, хай вівці і всю зиму жирують на верховині, — згоджувався Петро, — але, спам’ятаєте моє слово, гори не люблять самонадіяних, якби не довелося дорого заплатити.

І одного ранку, вийшовши з колиби, Граб остовпів. З північного боку, наче злодії, над горами вигулькнули чорні пелехаті хмари і обережно, по-пластунськи переповзли зі сторони Польщі на березільські полонини. Довкола було ще тепло, спокійно, серед несполоханої світанкової тиші весело озивались у кошарі тронки. Петро з безпомічною гіркотою усвідомив: бути великій біді. Ці кілька проклятих хмар-розвідників тягнули за собою бурю з градом або сніговалами. Тим часом повставали і молодші пастухи. Безтурботно перегукуючись, виходили з колиби і, побачивши ватага, що прикипів до зрадливого небосхилу, прикусили язики і з німою мольбою дивилися на нього. Якусь мить повагався, а далі, наче батогом, відсік:

— Лишайте все! Відкривайте кошари! Худобу — в долину. Може, ще встигнемо!..

Їм не вистачило всього кількох годин. І стадо, і пастухів снігова буря настигла перед самим Верховинським перевалом. На щастя, тут, на схилах неглибокого звору, ще з довоєнних років добували свій вік дві просторі вівчарні. Втрачаючи сили, вівчарі чудом загнали туди знеможені отари й, вже зовсім безсилі, попадали на купи струхлявілого сіна, горнучись до таких же безпомічних овець. Цілу ніч, наче плачучи за прогавленими жертвами, вила і злилася сніговійниця. Кидала собою ошаліло між берегами гір, шматувала дерева, кущі, билася об стіни вівчарників, благаючи людей вийти. Та вони нічого не чули. Пастухи і вівці спали в обнімку, гріючи одне одного. Людське й овече тепло, переливаючись одне в одне, творили єдиний острів рятунку в безбережному морі білого холодного пекла.

Перед світанком випогодилося. Вітер, пораз схлипуючи, умовк назовсім, і раптово запала тиша — була така неприродна, незвична, що вівчарям здавалося, ніби оглухли. Прокинувшись, вони отетеріло дивилися один на одного, длубали у вухах і не могли збагнути, що сталося. А коли повибігали на двір, то, бачилося, й зовсім глузд втратили: почали несамовито сміятися. Скільки надовкола могли вхопити очі, гори аж по самі голови засіли глибоко у сніги — тепер їх до красної весни вже не добудишся, не докличешся, хоч і сам скрижаній. Небесний простір — небагато його було тут, під перевалом, — знявся перед людьми високо і світився синьо й невинно. Вчорашні польські хмари, всі до одної, біло, покірно слалися по землі й молодо хрумкотіли під ногами. А вівчарі несамовито гиготіли. Проте ні радості, ні торжества в їхнім сміхові не було. Та й звідки їм взятися, коли перевал по шию занесло снігами і вівці хіба на крилах могли перелетіти через нього.

Того ж дня Граб з великими труднощами добрався до Березілля, де вже споряджалися на пошуки загублених пастухів і овець. Зеленяком — жаль було дивитись — лихоманило і, кутаючись у кожух, весь час благально питав Граба: «Петре, скажіть мені, що тепер буде зі мною?».

— Чорт мені до вас! — огризнувся Граб. — По мені хоч і сніг сушіть та й скирдуйте. Про людей думати треба. Худобині не дати згинути…

Порадились і дійшли згоди: отари залишити зимувати перед Верховинським перевалом. Вівчарні спішно підлатати. Сіна — благо, не встигли все звезти до ферми — там до Нового року стачило. Інше в міру можливостей вирішили довозити саньми. А догляд за вівцями — вести почергово. Іншого рятунку годі шукати.

Грабові чергувати випало перед самим окотом. Це той час, коли вівчар цілу днину ганяє свої ноги, як позичені, а вночі одним оком дрімає, а другим ловить дихання кожної вівці.