Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Хто він? — притьмом поцікавився Андрій.

— Поживеш, може, й розкодуєш, — загадково усміхнувся Іван, і з незвичним спокоєм задивився на брата.

— У тебе збереглися матеріали на Зеленяка? — спитав Андрій.

— Окремі копії… А для чого тобі?

— Фейлетон вріжу. Так вшпарю — газета загориться!

— А-а-а… фейлетон. Ідея слушна. Налякаєш Зеленяка, як вовка баранячі роги. Він одразу розкриється і, посипавши попелом голову, стане навколішки… Неодмінно стане… Ти ось тільки вшпар спершу фейлетон, аби газета загорілася, а я уже триматиму напоготові пожежну команду. Будь спокійний, не дозволю, аби ви із Ладичком пішли з торбами, як погорільці, по світу. Тільки спершу надрукуй…

Вранці Андрій зайшов у прокуратуру.

— Ти що, справді надумав писати? — підняв здивовані очі Іван.

— Від свого не відступлю!

— А хіба Ладичко благословив на подвиг?

— Я з ним не радився. Це буде мій перший маленький презент для редактора.

— Он що! — ще більше здивувався Іван. — Раз наважився, сідай ось в куток і вивчай матеріали. Виносити — суворо забороняю. Сюрприз так сюрприз… За науку треба дорого платити.

Через кілька днів Андрій поклав на редакторський стіл фейлетон під назвою «Вівці під’їли репутацію». З їдкою іронією молодий журналіст картав спанілих тварин, які відмовились від традиційного сіна і зажадали від бідного голови колгоспу картопляних, яблучних і капустяних делікатесів. У кінці матеріалу Волосянич уже цілком серйозно вказував на невидимі сили, які вперто шкодили прокуратурі вести слідство і передати справу до суду.

— Геніально! — крикнув Ладичко, прочитавши фейлетон, і від задоволення луснув пальцями. — Ми щасливі, що не помилилися у виборі. Такого гострого пера нашій газеті давно бракувало. Я поздоровляю вас із творчою удачею! — І тут же згріб приємно враженого Волосянича в обійми, чмокнув тричі в щоку. — Геніально! — повторив розчулено. — Наша провінція діждалась нарешті гострого ока.

— Будемо планувати в номер? — запитав несміло Волосянич, намагаючись збагнути: щиро Ладичко говорить чи приховує справжні наміри. В Онуфрія Миколайовича працювали тепер тільки зовнішні очі, які нібито говорили правду.

— В номер! Негайно в номер! Тільки ви повинні знати, такі гострі речі мушу узгодити там! — показав таємничо пальцем в стелю редактор. — Узгоджу — і негайно в номер!

Упоєний творчим злетом, Андрій ледь не випорхнув з кабінету. Але, закриваючи за собою двері, несподівано відчув, як у потилицю йому вдарило пучком струму. Він зрозумів: ожила в темних закапелках черепної коробки друга пара очей Ладичка. Тільки ось загадка — на чию користь.

Минув день… тиждень. Про фейлетон — ні слуху… Андрій не нагадував, а Ладичко — мовчав. Подібна гра зрештою набридла запальному журналістові, і він з досить агресивними намірами зайшов у кабінет шефа.

— Андрію Андрійовичу! — радісно піднявся із-за столу Ладичко. — Ми з вами налаштовані на одну телепатичну хвилю. Щойно подумав — і ви на порозі. Це ще раз підтверджує: недарма житейська дорога привела вас у наш колектив…

— Я зайшов запитати про фейлетон, — стенув плечима Волосянич. — Час іде… ви нічого не говорите…

— А я що говорив?! Фейлетон написано філігранно! Такої ж думки і там! — знову таємничо показав на стелю Ладичко. — Сміялися — ледь пупи не порозв’язувались. Хвалили! Бачать у вас велику перспективу…

— Отже, будемо друкувати? — підхопив Волосянич. — Дали згоду?!

Ладичко вмить спіснів, примаскував ріденьким пасемцем лисину і розчаровано чмокнув губами:

— Довго ми радились, гаряче дискутували і дійшли згоди: з фейлетоном не поспішати. Є тут кілька міркувань чисто громадянського і етичного плану. Друкуючи подібні матеріали, підриваємо устої колгоспного ладу і ллємо воду в рот брехливої буржуазної качки.

— Хай собі та качка кряче, хай бреше, аби здохла, але ми правду надрукуємо! — заперечив Андрій.

— Постійте, постійте, Андрію Андрійовичу, — приязно усміхнувся Ладичко. — Пізнаю себе у молодості. Достоту був таким енергійним, гарячим. Ви навіть не дослухали мене…

— Вибачте.

— Це щодо громадянської позиції. Тепер гляньмо з етичного боку… Ваш брат Іван Андрійович…

Тут Ладичком різко підкинуло на стільці — і в ту ж секунду озвався телефон. Онуфрій Миколайович виструнчився, на якусь мить завмер і обережно простягнув руку до трубки.

— Дуже уважно слухаю, — розповзся в улесливо-догідливій посмішці.

Волосянич все зрозумів. За кілька тижнів роботи він відкрив для себе в Ладичці дивовижний феномен. Редактор якимось надприродним чуттям вгадував ту мить, коли до його кабінету летів дзвінок із священного поверху. Телефон ще не встигав дзенькнути, а він уже був напоготові виконувати вказівки.