Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Перед розподілом Андрій пішов остаточно домовитися про місце роботи. Але в поважних редакціях, де ще до недавніх пір за його кандидатуру ледь не гризлися, Волосяничу делікатно відмовили, посилаючись на непередбачене ущільнення штатів. Його заспокоювали, висловлювали співчуття, обіцяли при нагоді конче викликати, а тепер «на жаль»… — і безпомічно розводили руками.

Настав день розподілу.

— За кількістю балів ви маєте право вибору, — сказав декан і простягнув дипломанту список запрошень.

Андрій пробіг очима і, не роздумуючи, показав на районну гірського містечка, де старший брат Іван працював прокурором.

Страшна образа, біль і озлоба — все перемішалося, нуртувало в душі щойно дипломованого журналіста. Він навіть не дочекався випускного вечора: розрахувався з бібліотеками, гуртожитком, спакував речі і виїхав за призначенням.

Щойно увійшов у кабінет редактора, як той вискочив із-за столу і розчинив братні обійми.

— О, раді! Вельми раді!.. — обнявши Андрія, приязно посміхнувся. — Ніколи б не подумали, що така знаменитість згодиться приїхати в нашу архіпровінцію…

Гадаючи, що редактор обізнався і сплутав його із кимось, Волосянич представився.

— Як же ми могли вас не впізнати?! — щиро обурився господар кабінету. — Ваші фотографії в газетах, журналах… А хто з нас не захоплювався оповіданнями, новелами… Мені вони нагадують картини Ніколо Піросмані. Даруйте, але я один із пристрасних поцінувачів вашого письма, — тут він приклав правицю до серця і зігнувся у поклоні.

Зізнання майбутнього шефа, чесно кажучи, лестило Волосяничу. Вперше за багато днів до нього повернувся той райдужний настрій, що завжди супроводив у часи творчих гараздів університетської пори.

— Мені приємно, навіть не знаю, як вам виповістись… Ніколи не думав, що про мене тут чули, — сказав бадьоро. — Але давайте познайомимось ближче…

— Онуфрій Миколайович Ладичко, — скромно відрекомендувався редактор.

Йому було біля сорока. Невисокого зросту, худорлявий, з якимось вимученим і невиразним обличчям. На голові пінились ріденькі пасемця колись кучерявих розкошів, ними Ладичко всякими хитрощами намагався задобрити невмолиму і підступну лисину.

— До слова хай буде мовлено, я теж залюблений у красне письменство, — сказав, помітно хвилюючись, Онуфрій Миколайович.

Потім підійшов до столу, витяг з шухляди аж надто скромненьку книжечку місцевого видавництва і простягнув Волосяничу.

— «Чотирилисник на щастя», — прочитав Андрій. — Оригінальна назва… О, теж оповідання… проза… Виходить, ми суперники, — пожартував.

— Які там суперники! — зітхнув Ладичко. — Це вже у минулому. Десять років як вийшов збірник.

Редактор з особливою інтонацією вимовив «збірник», наче мова йшла не про невеличкий зшиток посередніх зарисовок, шкіців, етюдиків, а щонайменше про фоліант в коштовній оправі.

— Думаю, міг і я стати письменником, — вів далі Онуфрій Миколайович. — Ну, хай не їздив би на баскому Пегасі, проте нинішній середній рівень тримав би не гірше інших. Але… — тут редактор затримав подих на жалісливій ноті і невдовзі видихнув з оптимізмом: — вирішив своє життя присвятити громадським справам, проблемам гарячим, сьогоднішнім. В ім’я цього мусить хтось жертвувати власним благополуччям…

Волосянич слухав і гортав книжку… Доки Онуфрій Миколайович розповідав про районні боління, встиг уже перечитати всю творчість Ладичка і не без іронії завважив про себе: редактор вельми мудро поступив, полишивши літературну ниву…

— Ви, бачу, так захопились збірником, що навіть нецікаво слухати? — з удаваною образою мовив Ладичко.

Андрій відірвав голову від книжечки, і його пройняло потом: зір натрапив на якийсь невидимий погляд. Той стіною постав перед ним, почав неприємно гнітити. Андрій розгублено роззирнувся надовкола, глянув на усміхненого редактора. Онуфрій Миколайович невинним поглядом картав із-за столу неуважного співрозмовника. Неприємний холодок не полишав Волосянича і він намагався зрозуміти, що сталося, чому неспогадано зробилося так млосно. І тут збагнув: з очей Ладичка на нього дивилися ще одні очі. Незримі, хитрі, допитливі, вони були глибоко сховані, весь час свердлили Волосянича із далеких, темних глибин черепної коробки. Невидимі очі стежили за кожним рухом Андрія, найменшим виразом на його обличчі, мімікою, зміною настрою. Несподіване відкриття приголомшило Волосянича.

— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.