Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Іване Петровичу, земних суддів я боюся найменше. Лякаюся іншого… І переступити через себе, скрутити собі шиї не можу.

— Ви мені, Грабе, скажете зараз, що, ачей, в бога вірите? — від здивування Іван Петрович аж трохи піднявся зі стільця. — Наші радянські люди атом у руки взяли, стратосферу пробивають лобами, — голова для переконливості постукав себе по чолу, — а ви мені про верховного суддю… Це ж треба подумати! У нас завідуючим фермою — темна, віруюча людина. — Іван Петрович вмить роззирнувся по кабінету, наче шукав, з ким би поділитися цією страшною новиною, потім безсило гепнувся на стілець, схопився обіруч за скроні й замотав головою. — А я вірив, я так вірив цій людині!

— Значить, ви теж віруючий, — сказав несміливо Граб й довірливо глянув на Зеленяка.

Іван Петрович опустив перед собою руки, вилупив на Граба очиська й нервово закліпав.

— Ви що, Грабе, провокатор, контра?!

— Ні, що ви, Іване Петровичу! Ви сказали, що вірили мені. Це прекрасно — вірити в людину. Я, знаєте, виріс сиротою, наді мною багато збиткувалось — нікому було заступитися. Але не озлобився на світ, на людей… Вірив у них, у доброту. Бо що б то з нами сталося, коли б за кожен штурхан синіли від злості. Якщо втратиш віру у ближніх, у справедливість — немає смислу жити, та й годі.

Граб помалу перейшов на сміливіший тон, але говорив неквапливо, розсудливо. Очі його світилися тою селянською добротою, яка підкупає своєю наївністю, беззастережною вірою у власну правоту.

— Ви говорите про бога, — вів далі, намагаючись розбудити незворушне обличчя Івана Петровича. — Це все видумка попів, темних людей… Не хочу перед вами виправдовуватись, але я теж у ці казки не вірю. Проте у серці кожного з нас повинен бути власний суддя. Хай називають його, хто як хоче, — совість, душа, справедливість… Ви не думайте, що народ просто так придумав страшний суд. Він є. І рано чи пізно кожен з нас постане перед ним. І не на тому світі, а тут, серед нас, сущих на землі, за життя. Страшний суд настане, я собі думаю, тоді, коли людина пройде через житейське поле і раптом переступить ту межу, за якою залишиться наодинці із совістю. Можна все життя вертітися гадиною, обманювати, брехати ближнім. Але перед вічною межею, коли залишаєшся наодинці, сам собі уже не збрешеш… Оце, Іване Петровичу, і є страшний суд, яким так лякають… І верховним суддею на ньому — совість. Як її шануєш за життя — того собі й заслужиш. Про мене говорять, кому що збреде в голову. Язик не зношується, за латання не треба платити. Головне, я знаю, совість моя перед людьми, перед законом завжди була чиста.

— Ви, Грабе, сказали: перед законом, — раптом наче прокинувся Іван Петрович, стріпонув головою й п’ятірнею потеребив волосся. — А двадцять овець на чиїй совісті? Перед яким законом відповісте за них?

Граб одразу обм’як, розгублено опустив очі й щось нерозбірливо промурмотів.

— Прошу, прошу голосніше! — якоюсь хижою радістю загорівся Зеленяк. — Говоріть, говоріть, що скажете про ту невинну худобу на своєму страшному суді. Бо хто вже хто, а худоба невинна. І за ті двадцять овець, аби не я, не йшли б ви тепер спокійно через житейське поле до своєї межі, за якою, певне, пасуться і на вас чекають загиблі ярки. Сиділи б ви тепер в’єдно із своєю совістю на нарах, як на іменинах…

«Зеленяк… Іван Петрович Зеленяк… Іменини… Зеленяк…» Волосянич слухав неквапливу оповідь дядька і весь час намагався пов’язати ці слова в єдиний ланцюжок.

…Він потрапив у районну гірського містечка випадково. В столичному вузі, де навчався п’ять років, і викладачі, і однокурсники пророкували Волосяничу щасливу журналістську зорю. На це були вагомі підстави. Із першого курсу його кореспонденції, репортажі, нариси, полемічні статті залюбки друкувала не тільки університетська багатотиражка. Перед Андрієм гостинно розчинялися двері поважних республіканських видань. Симпатичний, дотепний хлопець мав палких прихильників і в редакціях літературних журналів, де з’являлися його новели, оповідання. Спостережливий, чутливий до деталі, він приємно вражав своєрідним образним мисленням, напруженістю і неординарністю сюжетів. І — що трапляється надто рідко — у Волосянича не було заздрісників, його творчі гаразди тішили всіх. Андрій аж розгубився від захоплюючих перспектив і ніяк не міг зупинитись у виборі. Допоміг злий випадок. Під Новий рік, вже на п’ятому курсі, Волосянич опублікував у молодіжній газеті добірку віршів. Раніше він ніколи не писав поезій, а тут чорт надихнув розгарячілих емоцій. Як на день нинішній, вірші вабили роздумами про сенс життя, любов, смерть, та, певне, від браку художнього досвіду і бажання бути оригінальним, між рядками губилися думки, нанизування образу на образ робили вірші кострубатими… Зрештою, нічого страшного в поетичному дебюті ніхто не помітив. Публікацію можна було спокійно віднести до ряду літературних експериментів або, врешті-решт, творчих невдач молодого журналіста. Проте невдовзі в іншому молодіжному виданні з’явилася повна сарказму і злої іронії рецензія кандидата сільськогосподарських наук. Ветеринар за фахом, він звинувачував літератора у неспокутних гріхах — безоглядному схилянні перед занепадницькою філософією Заходу, підриві моральних устоїв нашої героїчної молоді, песимізмі, екзистенціалізмі… Далі йшов цілий реєстр буржуазних філософських течій, яким, на думку сільськогосподарського кандидата, молодий поет на весь голос співає осанну. Звісна річ, Волосяничу довелось відтак не один вечір посидіти над філософськими трудами, словниками, аби дізнатися, під чию флейту він виводить пісні. До слова, публікація в молодіжці сприйнялась неоднозначно. Шанувальники таланту Волосянича обурювалися, вимагали негайного спростування. Університетські керівники виявилися більш стриманими і чекали подальших вказівок. Проте вказівок не надійшло, і в університеті заспокоїлись, тим більше — згодом виявилось, що рецензію написав редактор газети. Дружина його навчалась в аспірантурі сільськогосподарського інституту і готувала кандидатську з проблем підвищення надоїв молочного стада у степових колгоспах. А керівником її роботи був саме кандидат ветеринарії — людина амбіційна, спрагла честолюбства. До того ж, Андрій свого часу на зльоті творчої молоді мав необачність різко висловитися на адресу цієї газети за її цілковиту байдужість до початкуючих авторів. Присутній редактор запам’ятав виступ Волосянича і, скориставшись нагодою, надав слово, так би мовити, читацькому загалу. Однак, чого Волосянич не сподівався, критична ін’єкція ветеринара виявилася для нього справді маржинською.