Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

«По тих слідах трава справді не скоро проросте», — подумав Петро, поглядом проводжаючи Смика.

Як і сподівалося, наступного дня Граба покликали у правління. На превеликий подив, голова зустрів його вельми приязно: першим привітався, запропонував сісти, турботливо розпитав про справи на фермі. А далі мовчки почав ритися у ділових паперах. Голова був із молодих, та ранніх. Після армії донедавна працював агрономом районного управління, а потім — не без помочі близького родича, який в області посідав високе крісло, виявив палке бажання очолити відстаючий колгосп у Березіллі. Молодий керівник виявився, як влучно називають таких горяни, туканом: людиною, яка спершу сіє, а потім оре. Кожного вечора у Івана Петровича народжувались блискучі ідеї про докорінну перебудову господарювання, про які наступного дня забував, бо вранці його осявали нові величезні задуми. Запалений ними, він, траплялось, по кілька разів на день збирав правління, викладав свої стратегічні плани раптового ривка колгоспу вперед і, затамувавши подих, спостерігав, яке враження справить задумане на ближніх. Бувалі горяни уважно слухали, попихкували люльками й багатозначно підтакували. І коли Іван Петрович закінчував пристрасну промову, щиро дивувались з його далекоглядності.

— Мудро, ой мудро кажете, — без тіні лукавства хвалили члени правління керівника. — Голова у вас, товаришу голова, усім головам голова. На нашу правду, ми би своїм простацьким розумом до цього ніколи не дійшли. Тільки ось ваші наміри у нашому Березіллі не дадуть врожаю. Бо для нас, самі видите — так доля розпорядилася, — є ще один голова, — показували багатозначно пальцями уверх. — Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу і вішай на плечі. У нас роки — як мачушині діти: одне на одного несхожі, не вгадаєш, котрий ласкавіший. А все інше ви мудро речете. Вашу би голову, товаришу голова, та й у долинянські колгоспи, де весна, літо і осінь вимуштрувані — своє відробляють до години.

Ох і злився Іван Петрович у такі хвилини. Але до порад тутешніх горян прислухався — біда заставила.

…Був такий час, коли по всіх долах і горах пішла шалена мода на кукурудзу, або ж, як її ще велично називали, «королеву полів». Їй, величності «королеві», поети присвячували вірші, композитори про неї складали пісні, драматурги писали п’єси. Її сіяли, де треба й не треба. Іван Петрович, взявши тоді в руки керівництво, теж не думав відставати від моди. І порішив: ніколи не турбований величезний масив під полониною Лисою розбудити, зорати і віддати «королеві». Дарма горяни журили голову, що буцімто там ніколи й картопля не родила, а кукурудза взагалі у них внизу, на благородних полях, не достигала. Але Іван Петрович вирішив утвердити свій авторитет… Замовили дорогу техніку, заплатили величезні гроші, і правічний підполонинський масив був зрушений і добросовісно зораний, а потім засіяний. На подив усім березільчанам, «королева» показала свій залізний королівський норов. Після теплих дощів рясно проклюнулась і пішла буйно нагулюватись. Спішним порядком на базі Березільського колгоспу було організовано два районні й один обласний семінар з питань вирощування на незайманих полонинських землях «королеви полів». Про досвід молодого голови колгоспу Івана Петровича Зеленяка широко повідали газети, радіо. В колись забуте гірське Березілля відряджались спеціалісти з поважних установ і наукових закладів. Самі ж березільчани геть зниділи духом, усвідомивши, якими вони, від пракореня горяни, виявились недалекозорими. Поведінка «королеви» під полониною Лисою настільки вразила їх, ніби там було знайдено гігантські запаси золота, по яких березільчани століттями ходили, а відкрив їх зовсім випадковий чоловік. Що й говорити, ніяково, вкрай ніяково почували себе й горіли від сорому сільські мудреці.

— Та що ми… ми то що знаємо, — розводили вони безпорадно руками перед головою, коли Іван Петрович особливо їдко допікав за обмеженість. — Так говорили, прощені би були, наші діди й прадіди. А вони, видати, не дурні були. Вродилися в’єдно із цими горами, то й знали їх по імені й батькові: коли і де що сіяти, садити, де орати, а де овець випасати…

— Ваші діди і прадіди, можна зрозуміти, були неписьменні, далекі від науки, — прокурорським тоном вичитував Іван Петрович на правлінні. — Але ви живете у всуціль письменному світі, коли наука вершить чудеса у небі й під землею, а посилаєтесь на заповіді древніх людей. Ось цього я не можу втямити. У вас під руками неоцінимі багатства, а ледве животієте. Лінь і обмеженість — ось ваші вороги.