Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Але, як звісно, добро ніколи не ходить самотньо. З перших днів збирання врожаю в село почали наїжджати районні керівники різних рангів. Працівники Статуправління прискіпливо обколесили гори й зворини, чи, бува, березільчани не вихоснували гуляючі землі під урожай, а у звітах вказали менші площі. Мали нагальні справи в Березіллі — хоч сюди впродовж року рідко ступала їх нога — і всюдисущі працівники райсільгоспуправління, бо раптом виявилось, що саме завдяки їм у колгоспі взято, так би мовити, «різкий курс на підвищення продуктивності гірських угідь». Шукали і знаходили собі зачіпки в селі служби санепідстанції, побуту, культури… Голова чемно приймав шановних відвідувачів, уважно вислуховував, беззастережно визнавав помилки, ревно обіцяв їх в найближчому часі виправити і наостанок, ніби між іншим, запитував:

— З мене все?

— Ніби все, — відповідали шановні і вже на порозі спохвачувались: — Мало не забули, Іване Петровичу… Коли уже приїхали в таку далеку дорогу, то аби пусто не вертатися… На зиму б трохи картоплі, капусти, може, і яблук… У вас, нівроку, вродило цього року. Ми не так густо набридаємо. Ви до нас набагато частіше звертаєтесь. Отже, рука руку тре, і від того обом тепло…

Одні, прихвалюючи чуйне, щире серце голови, не гребували нічим і вантажились самі. За більш високопоставленими услід їхали повні підводи, або ж старенька полуторка. Урожай, на який так молилися березільчани, справді помалу йшов на боже…

Сльотавого осіннього пообіддя завітав на ферму бригадир польової Іван Смик, одноліток Петра Граба. Міцно збитий, широколиций, з непомірно довгими ручищами, в гумових чоботах і довгому військовому плащі, Смик зайшов у будку, зняв капелюх, зцідив із нього воду і першим ділом на чім світ стоїть вибатькував погоду, а далі висипав купу добрих побажань на здоров’я Граба. Петро насторожився. Смик був загалом людиною роботящою, проте дволикою. Підлеглим не жалів крутого слівця, а траплялось, і п’ястука. Але для вищих від себе вмів погідного неба прихилити й догідливо зігнути спину. І його теперішні сердечні зичення не віщували Петрові доброї години.

— Ти, Іване, кінчай продавати здоров’я ближнім, більше печися про своє. Говори, з чим прийшов. Мабуть, таки не жура про моє благополуччя пригнала тебе сюди, — не вельми ласкаво сказав Петро.

— Маєш правду, неборе. Як у воду дивишся. Є в мене й своїх бід немало, аби ще до тебе путь топтати, — мовив Смик, добуваючи із внутрішньої кишені піджака згорток паперів. — Ось тут накладні. Голова просив твого підпису.

— Що за накладні? Які підписи? — не второпував Граб, гортаючи папери.

— Накладні наші, колгоспні, а підписи твої, — сказав Смик. — Підписи про те, що на ферму для підкормки худоби завезено двадцять тонн капусти, тридцять тонн картоплі і три тонни яблук. І що всю вказану продукцію корови і вівці уже з’їли і ситі перечікують осінні дощі. Нічого не втямив? — перепитав Смик.

— Побий мене господь, нічого не розумію! — безпорадно розвів руками Граб.

— А ти й не гризи себе думками. За тебе уже поміркували. Це не твоє діло — підпишись і не кашляй, — заспокоїв Смик.

— Ой, ні, Іванку, це моє діло. Все, що родиться і робиться на нашій з тобою землі — моє діло. І твоїм мало би бути… Жаль, не болить тобі. Очі самі плачуть, коли бачать, що твориться, а тепер чужими руками хочете жар загрібати.

— З твоїми б проповідями не на фермі врядувати, а в церкві з амвона річ держати, — мовив добродушно Смик. — Яка тебе муха вкусила?

— Не муха, а совість, — різко відповів Граб.

— Дурний ти, Петре, та й годі. За совість у нас ніхто трудодні не нараховує. Не брикайся, як шкідлива вівця, а підпиши. А по тобі хай і трава не росте, — махнув рукою Смик.

І тут Петра прорвало: зблід, на шиї натужились жили, зла кров ударила в скроні, і, здійнявши перед обличчям Смика тремтячі руки, він перейшов на крик:

— Це по вас не те, що трава, а й каміння не хоче рости! Це за вами у лісі дохне звір, у потоках мре риба! Це ви ладні благословити після себе і потоп, аби тільки після! А я хочу, аби й по мені люди ходили зеленою травою і з непотопленою совістю у душах.

Смик зітхнув, забрав від Граба папери, сховав у кишеню, натягнув на очі капелюх й недвозначно сказав:

— Пророк! Пророк, та й годі! Тільки ось пророком, Петре, ти був би за інших обставин, а в теперішній ситуації — просто великий дурень. Я пішов доповідати.

Застібнувши на всі гудзики плащ-накидку, Смик вийшов на двір і, грузнучи в осінній твані, почвалав у село, до правління колгоспу. Ішов він якось сердито, зле, ніби навмисне втоптувався глибше в розкислу землю, і рани на ній, вибиті його кроками, не затягувались, а повнились каламуттю…