Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

— Послухай, Джиме… Можливо, це не має мене обходити. Але я не можу збагнути, що коїться. Не знаю, куди дивляться твої радники і чому не можуть тобі нічого пояснити. Тому вирішив спробувати зробити це сам.

— Я ціную нашу дитячу дружбу, Едді, але хіба це дає право заявлятись сюди без попередження і коли заманеться? Відповідай власній посаді… Хіба ти забув, що президент «Таґґарт Трансконтиненталь» — я?!

Спроба провалилася. Едді Віллерс дивився, як завжди: не ображено, а трохи здивовано:

— То ти збираєшся щось робити з колією «Ріо-Норте»?

— Я цього не казав. Я нічого такого не казав, — Таґґарт роздивлявся червону смугу на мапі південніше Ель Пасо. — Щойно запрацюють копальні «Сан-Себастьян», наша Мексиканська гілка швидко окупиться…

— Джиме, тільки не треба цих балачок.

Вражений безпрецедентним явищем — різким і гнівливим голосом Едді, — Таґґарт обернувся.

— У чім річ?

— Ти знаєш, у чому річ. Твоя сестра казала…

— До бісової матері мою сестру! — перебив Джеймс Таґґарт.

Едді Віллерс не поворухнувся. І не продовжив. Він стояв, дивлячись поперед себе. Але не бачив ані Джеймса Таґґарта, ані його кабінету. За мить він вклонився і вийшов.

У передпокої працівники Джеймса Таґґарта вимикали світло, збираючись розходитися по домівках. Але Поп Гарпер, старший конторник, досі сидів за столом, смикаючи за важелі напіврозібраної друкарської машинки. В усіх працівників компанії склалося стійке враження, що він народився саме у цьому кутку, саме за цим столом і ніколи не збирався його покидати. Гарпер був головним клерком іще в батька Джеймса Таґґарта.

Поп Гарпер звів очі на Едді Віллерса, який саме виходив від президента компанії. Це був повільний і мудрий погляд. Конторник ніби знав, що візит Едді у цю частину будівлі означав проблеми на залізниці, розумів, що відвідини були безрезультатні, і йому було до цього цілком байдуже. Це була цинічна байдужість, саме така, яку Едді Віллерс побачив у очах волоцюги на перехресті.

— Скажи, Едді, чи знаєш, де можна купити спідню вовняну сорочку? — запитав конторник. — Шукав по всьому місту, але так і не знайшов.

— Не знаю, — зупинившись, відповів Едді. — А чому ти в мене запитуєш?

— Я у всіх запитую. Може, хтось знає та й скаже.

Едді важко було дивитися на незворушне виснажене обличчя цього сивого чоловіка.

— Тут холодно, — пояснив Поп Гарпер, — а взимку буде ще холодніше.

— Що ти робиш? — поцікавився Едді, киваючи на деталі друкарської машинки.

— Клята машинка знову зламалася. Немає сенсу віддавати в ремонт, — минулого разу вони лагодили її три місяці. Сподіваюся, зможу сам її підправити. Ненадовго, мабуть.

Він гепнув кулаком по клавішах.

— Пора тобі на смітник, старенька. Дні твої пораховано.

Едді здригнувся. Це було речення, яке він намагався згадати. «Дні твої пораховано». Але він забув, у зв’язку з чим намагався його згадати.

— Це все намарно, Едді, — мовив Гарпер.

— Що намарно?

— Все намарно.

— Поп, у чому річ?

— Я не збираюся подавати заявку на нову друкарську машинку. Вони тепер бляшані. Коли відійдуть старі, — кінець друкарству… Сьогодні вранці в метро сталася пригода, — не спрацювали гальма… Йди додому, Едді, ввімкни радіо і послухай хорошу танцювальну музику. Забудь про все, хлопче. Твоя проблема в тому, що ти ніколи не мав хобі… Хтось знову вкрав електричну лампочку з коридору біля моєї квартири… А в мене болить у грудях. І я не зміг вранці випити пігулку від кашлю, бо аптека на нашій вулиці минулого тижня збанкрутувала… А минулого місяця збанкрутувала Західно-Техаська залізниця… Міст Квінсборо вчора закрили на тимчасовий ремонт. А який сенс? Хто такий Джон Ґолт?

* * *

Вона сиділа біля вікна у потязі, відкинувши голову і поклавши ногу на порожнє сидіння навпроти. Віконна рама тремтіла в такт рухові, а за шибкою висіла порожня темрява, яку час від часу яскравими смугами прошивали цятки світла.

Її нога, обтягнута блискучою панчохою і взута в модельну туфельку на високому підборі, була занадто елегантна і жіночна як на цей запилюжений вагон і здавалася у ньому недоречною. Дороге, але вже досить пошарпане, пальто з верблюжої вовни неоковирно теліпалося на стрункому нервовому тілі. Комір піднято аж до похилих крисів капелюшка. Каштанове волосся доходило майже до лінії плечей. Її обличчя складалося з кутів і граней: чітко окреслений чуттєвий рот, щільно стиснуті вуста. Руки тримала в кишенях пальта, поза була напружена, ніби її обурювала власна нерухомість і нежіночність, ніби вона не усвідомлювала власного тіла і того, що воно належало їй. Вона слухала музику. Симфонію тріумфу. Ноти підносилися, промовляли про злет, і самі були злетом, становили суть та форму підйому, втілювали кожну людську дію та думку, мотивом якої був поступ. Сонячний спалах звуку, що виривається з хованки на волю. Мелодія мала свободу виходу та напругу мети, очищувала простір і не залишала нічого, крім радості від безперешкодного зусилля. Тільки слабке відлуння в звуках натякало на те, від чого втекла музика, але натякало легко і здивовано, бо не існувало потворності чи болю, їх ніколи не мало бути. Це була пісня про Неосяжне Визволення.