Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

— Дякую, сер, — незворушно пролунав голос, тінь нахилилася, і на мить вигулькнуло засмагле, обвітрене, покреслене зморшками та цинічною покорою обличчя з розумними очима. Едді Віллерс пішов далі, міркуючи, чому саме о цій порі його завжди охоплював безпричинний страх. «Ні, — подумав він, — не страх, бо немає чого боятися». Це було нав’язливе, розсіяне побоювання, що не мало ні джерела, ні об’єкту. Він уже звик до нього, хоча й не міг пояснити; але жебрак говорив, ніби знав, що Едді це відчуває, наче саме це і слід відчувати, більше того — так, коли б він знав причину того остраху.

Едді Віллерс розправив плечі, намагаючись оговтатися. Подумав, що пора покласти цьому край, бо вже он увижатися почало. Чи відчував він це всі тридцять два роки свого життя? Спробував напружити пам’ять. Ні. Але пригадати, коли це почалося, теж не міг. Відчуття виникало раптово, спорадично, а тепер іще й частіше, ніж досі. «Це сутінки, — подумав він. — Ненавиджу сутінки».

Хмари та стріли хмарочосів супроти них брунатнішали, мов старі олійні полотна, набуваючи кольору зникомого шедевра. Довгі смуги бруду тягнулися від дахівок по струнких закіптюжених стінах. Високо на вежі пішла тріщина у вигляді застиглої блискавки, що протинала десять поверхів. Зубчаста споруда розрізала небо над дахами; півшпиля досі відблискувало заходом сонця, що його сусальне золото вже давно стерлося з іншої половини. Сяйво було червоне і нерухоме, це вже був не палахкий вогонь, а радше пекучі жарини зі згарища, гасити яке вже немає жодного сенсу.

Ні, подумав Едді Віллерс, немає нічого тривожного в цьому місті. Воно таке ж, як і завше. Пішов далі, нагадуючи собі, що запізнюється в контору. Майбутнє завдання йому не подобалося, тому він мусив упоратися з ним якнайшвидше. Едді поквапився.

Повернув за ріг вулиці. У вузькому просторі між темними обрисами будівель, як у щілині дверей, побачив гігантський, підвішений до неба, календар.

Торік мер Нью-Йорка поставив його на даху будинку, щоб мешканці, задерши голови, могли визначити число так само легко, як і час, дивлячись на годинник міської ратуші. Білий прямокутник маячів над містом, показуючи дату метушливому юрмиську. В іржавому вечоровому світлі на прямокутнику значилося: 2 вересня.

Едді Віллерс відвернувся. Чоловікові ніколи не подобався цей календар, дратував незбагненно, непояснимо. Це почуття змішалося з його тривогою. Воно мало ту ж таки природу.

Раптом подумав, що існує якась фраза, цитата, яка б могла означити сенс цього календаря. Але пригадати її не міг. Едді йшов, намацуючи речення, що безформно зависло в голові. Він не міг ані увиразнити його, ані позбутися. Обернувся. Білий прямокутник нависав над дахами, показуючи незворушно-стале: 2 вересня.

На ґанку оздобленого піщаником будинку, нижче по вулиці, Едді зауважив овочевий візок із купою яскраво-золотистої моркви та зеленої цибулі. Помітив, як із відчиненого вікна майорить на вітрі чиста біла фіранка. Піймав поглядом вправно керований автобус, що завертав за ріг. Здивувався, бо ця картинка несподівано його підбадьорила, а за мить виникло раптове незбагненне бажання створити прихисток для всіх цих речей, оборонити їх від зяючої порожнечі, що нависає згори.

Діставшись П’ятої авеню, Едді почав дивитися у вітрини магазинів. Там не було нічого потрібного чи такого, що просто хотілось би купити. Але, хай там як, йому подобалося розглядати речі, виготовлені людьми для людей. Його тішив вигляд успішної вулиці. Тут було зачинено лише чверть крамниць, які темніли порожніми вітринами.

Хтозна-чому в пам’яті раптом постав дуб. Едді несподівано згадав про нього та про свої дитячі літні канікули у будинку Таґґартів. Більшу частину свого дитинства він провів із їхніми дітьми, а тепер працював на них — так само, як його батько та дід працювали на батька та діда Таґґартів.

Дуб ріс у їхньому маєтку на затишній галявині пагорба над Гудзоном. Семирічний Едді Віллерс любив приходити і дивитися на дерево. Воно стояло тут сотні років, і малому здавалося, що стоятиме завжди. Могутнє коріння обхопило горб, як п’ястук, що вп’явся пальцями в ґрунт, і коли б якийсь гігант ухопився за крону, намагаючись викорчувати дерево, то згірок, а з ним і вся земля, лише похитнулися б, мов кулька на ниточці. Малий почувався захищено біля того дуба. Здавалося, що велетень був незмінний і нічим не загрожений. Для хлопчика це був найбільший символ сили.

Однієї ночі в дерево влучила блискавка. Едді побачив це зранку. Дуб лежав, зламаний навпіл, а Едді дивився в його стовбурище, немов у пащеку темного тунелю. Залишилася сама оболонка; дуб давно зогнив, й усередині не було нічого, крім сірого пороху, що розлітався від найлегшого подуву вітру. Жива сила зникла, а потеруха не здатна була втримати велета.